— Джармарка бу… — показує Барданкул. — Чай бар, пельмень бар, кумис бар[46]. — І обличчя його задоволено розпливається.
Але джигіт помилився. Незабаром ми впізнаємо юрти акушерського пункту, амбулаторії, агрономічні консультації, і тут же — кочова сільрада, червона юрта і кочовий кооператив. Виявляється, що це не ярмарок, а кочовий центр, який подає культурну і побутову допомогу кочовому населенню.
Чи міг думати кочовик старої, дореволюційної Росії про таке піклування? За царизму кількість грамотних серед киргизів ледве досягала двох процентів; на всі сільські місцевості Киргизії було в той час тільки шість лікарів. Дівчат-киргизок видавали заміж, обмінюючи їх на калим — викуп, який виплачувався переважно худобою.
Так в сумній народній пісні оплакували киргизькі жінки своє примусове одруження.
Кочовим штабам доводилось боротися проти віковічної темноти народу, забобонів, проти знедолення жінок.
… Цілий день ніхто з нас не сходить із сідел. Настає ніч, ми дрімаємо в сідлах, і через кожних двадцять-тридцять хвилин хтось питає:
— Барданкул, телефон какон-ма?[47]
Джигіт незмінно відповідає:
— Жакин, зовсім жакин: один чакрм нема…[48]
Але ми проходимо і один чакрм, і два, і три, а телефону все немає. Нарешті десь далеко в боковій ущелині бачимо відблиск вогнища.
— Телефон бу! — показує Барданкул.
Пришпорюємо коней. З темноти несподіваний окрик:
— Стій! Хто йде?
Це прикордонники. За кілька хвилин ми вже сидимо перед багаттям. Полум'я освітлює брезентові намети, круги проводів, фарфорові ізолятори, штабелі телеграфних стовпів.
— Скажіть, — питаю, — чи можна негайно передати телефонограму?
— Завтра, може, й передамо, — відповідають прикордонники. — Якщо полагодять лінію.
На наше щастя, лінію полагодили вранці. Опівдні зв'язківець уже передав нам телефонограму-відповідь.
Поїздку по масиву Хан-Тенгрі і обслідування району нам дозволено. Одночасно дано вказівки про оперативне обслуговування експедиції. Це значить, що до нашої групи буде прикомандировано загін прикордонників.
У Наринколі начальник прикордонної застави знайомиться з телефонограмою і викликає свого заступника:
— Вибирай хлопців, товаришу Головін. Доведеться тобі їхати з експедицією.
Ми домовляємось про місце зустрічі з прикордонниками і повертаємося в селище Кокпак, де в гостинного голови сільради нас чекає решта товаришів.
В ГЛИБ ГІР
Останнє селище на нашому шляху лишається позаду. Ми відходимо від населених місць, ідемо на південь — в глиб найвищих гір центрального Тянь-Шаню.
Переваливши через пологий гребінь, виходимо в долину річки Улькун-Кокпак, правої притоки Текесу.
Тянь-Шань не дуже багатий на ліси. Його південні схили, які постійно висушує сонце, безлісі і кам'янисті або покриті травами. Тільки на окремих ділянках північних схилів і подекуди на східних та західних схилах затінених ущелин ростуть високі тянь-шанські ялини. Тим приємніше було нам в'їхати в густі зарості листяного лісу в Кокпакському міжгір'ї.
Через десять-дванадцять кілометрів показалося міжгір'я Салусай і на одній з галявинок порожні казахські зимівлі.
Зупиняємося на високому березі річки, збираємо сухий хмиз для вогнища.
Стоїть безвітряна погода. Скрізь тихо-тихо. Раптом десь знизу, з-за лісу, лине пісня:
З ущелин з'являється загін Головіна. Попереду, мов старий слідопит, в хутряній шапці, з гвинтівкою за плечима їде Набоков. Рядом — його син Михайло, який буде у нас коногоном.
Усі в доброму настрої.
— Значить, починається справжня подорож? — ніби читаючи мої думки, питає Багмут.
Так, закінчився, нарешті, період ретельної підготовки, роз'їздів, переговорів. Починається справжня подорож.
Ночуємо в палатках. О шостій годині ранку — підйом. Сніданок. Потім наказ про розпорядок в дорозі. Якось по-новому, урочисто звучить команда:
— Сідлати!
Учасники експедиції чистять пітники, оглядають копита й підкови, прив'язують до сідел спальні мішки і плащі.
— В'ючить!
Джигіти підводять в'ючних коней. Про кожного коня піклується наглядач. Він стежить, щоб нічого не потрапило під пітник, щоб в'юки добре лежали, щоб тверді предмети в них не доторкувались до спини та боків. Якщо в дорозі в'юк лежить погано, наглядач виводить коня з каравану і віддає джигітам для перев'ючування.