Без суворого розпорядку неможливо ні швидко зібратись у похід, ні дотриматись правильного маршруту каравану, ні зберегти коней.
Отже, в дорогу.
Чим далі ми йдемо в гори, тим крутіше падає річка, тим вищі схили гір, тісніша ущелина. Береги, валуни біля річки і стовбури дерев, що скотилися до води, покриті густим яскраво-зеленим оксамитом моху. З долини тягне вогкістю. Тянь-шанські ялини заволоділи обома схилами і вибрались на висоту до 2800 метрів над рівнем моря. Це їх висотна межа в Терскей-Алатау. Вище, до 3100 метрів, тягнуться кущі арчі, ще вище — альпійські луги, а за ними йдуть голі скелі і сніг.
З лівого боку ущелини стоять мертві обгорілі стовбури ялин, видніються великі просвіти дощенту спаленого лісу.
— Киргизин спалив, — зауважує Набоков. — У шістнадцятому році, йшли вони цією долиною і спалили. Кибиток їхніх тут було, худоби, народу, малих дітей — не злічити. В Китай усе тікали.
В той час я був у Киргизії, добре пам'ятаю киргизьке повстання і його жахливі наслідки для корінного населення.
Протягом багатьох років царські чиновники і киргизькі багатії знущалися над бідним киргизьким населенням. Навіть за найменший спаш посівів і сінокосів у нього забирали худобу, стягали великі штрафи за порубку лісу і випас худоби в лісі, залишали поливні киргизькі землі без зрошення, примушували бідних переходити в гори, а їхні землі передавали куркулям за хабарі. Кочовики не зверталися до суду. Яка з того користь! Бідняк — мов та сова. Удариш сову каменем — сова буде вбита, а удариш сову об камінь — однаково сова буде вбита. Слабкий завжди зазнає лиха. І вони терпіли це лихо, тамуючи біль і обурення.
Та ось у 1916 році, саме в розпал імперіалістичної війни, військовий міністр видав наказ «про набір на військово-тилові роботи інородців».
За цим наказом в армію брали виключно бідноту. Привілейовані звільнялися від мобілізації, багатії завжди відкуповувались, наймаючи на своє місце «добровольців». У бідняків, крім того, забирали для воєнних потреб майно, коней, корів та іншу худобу, а потім брали і їх самих.
Усе це стало поштовхом до вибуху, який сколихнув у 1916 році всю Середню Азію. Спалахнуло повстання проти царизму, проти його чиновників, куркулів та баїв. Але воно було жорстоко придушене.
Бідні кочовики — киргизи і казахи, — і ті, що брали участь у повстанні, і ті, що не брали, вимушені були тікати в Китай. А за ними невідступно йшли війська, загони куркулів-переселенців і жорстоко розправлялися з відступаючими.
Біженці перебиралися через найнедоступніші перевали, встеляючи дорогу трупами людей і тварин. Знеможені кочовики, втрачаючи всі надії, бродили по Сінь-цзяну. Голод і хвороби косили їх тисячами. Щоб позбутися голодних ротів, батьки часто залишали по дорозі малолітніх дітей або продавали їх місцевим жителям.
Безвихідність часто примушувала загнаних людей повертатися, але їх ловили і знищували.
Тільки з приходом Радянської влади киргизи і казахи змогли повернутися на батьківщину. Зникла, нарешті, давня міжнаціональна ворожнеча.
Не одному мені пригадались ті страшні часи.
Серед загальної мовчанки раптом лунає протяжний спів. Прислухаюся і розрізняю слова пісні:
Це співає наш джигіт Нургаджа. Він був серед тих, хто в 1916 році тікав у Китай.
— Якою дорогою ви йшли? — питаю Нургаджу.
— Через Ала-Айсир моя ходив. Дуже тяжка перевал. Лід багато, сніг дуже багато, трава зовсім нема. Кінь, верблюд перевал не пройшов, весь здох. Маленький кизинка[49] — чотири роки — я тут кидав. Кричить, плаче… Що будеш робити? Все одно пропав…
Нургаджа хвилину мовчить, а потім, ніби стараючись відігнати страшні спогади, каже:
— Ой товариш начальник, краще не треба думай. Серце зовсім маленьким став.
І він стискує кулак, показуючи, як стиснулось від болю його серце…
Повертаємо на захід. Ялини ростуть рідше, частіше зустрічаються деревоподібні ялівці з невисокими стовбурами і скрученими гілками; ще вище покриває схили низенькими кущами арча, а за нею видніється низькоросла трава, кам'яні осипи і голі скелі.