Звідси через перевал Кокпак уже недалеко й до долини річки Сариджас, де пролягає наш шлях. Але погода міняється, небо облягають хмари, міжгір'я тоне в густому тумані.
Прикордонники залишаються ночувати в юртах кочового аулу, а ми, порадившись, вирішуємо під їхати ближче до перевалу. Незабаром ми починаємо жалкувати, що не залишилися в юртах. Туман густою пеленою застеляє все довкола, вогкість проймає нас до кісток. Що було б лишитися з прикордонниками! Тут холод, а у них там весело горить вогонь, кипить чай, а можливо й шурпа, присмажуються на баранячому салі баурсаки.
Та не повертатися ж нам! Піднімаємося ще вище, в непривітне урочище Джа-Пол.
— Житло! — раптом гукнув хтось радісно.
В непроглядному тумані ми натрапили на вбогу юрту пастуха. Це було останнє кочове житло на нашому шляху до Хан-Тенгрі. В ньому тісно, брудно, багато дітвори, дим виїдає очі… Але ми й цьому раді, бо сховатися від негоди більше ніде.
Ранком туман починає розсіюватись. Я виходжу з юрти і зустрічаю старика Набокова. Він мружить очі і з-під долоні дивиться на протилежний схил.
— Ходіть-но сюди. Дивіться, скільки кізок висипало.
Я пильно вдивляюсь, але нічого не бачу. Довго наводжу бінокль, веду ним уздовж гребеня і, нарешті, на найвищій частині його помічаю тонкі силуети тварин з високими, закинутими назад масивними рогами і стрункими, ніби виточеними ногами. Це тау-теке — гірські кози. Вони стоять непорушно, наче невіддільні від скель, і здаються статуями, зробленими з того ж самого сірого каменю, що й скелі. Табунами бродять ці тварини в горах Тянь-Шаню, серед суворих скель трохи нижче від снігів. Поки табун пасеться, старий досвідчений сторожовий козел стоїть непорушно на найвищому місці і пильно дивиться довкола — чи не підкрадається страшний хижак високих гір, сніговий барс — ільбірс, чи не підстерігають, притаївшись за камінням, люті червоні вовки чоо.
А рядом з козами часто пасуться улари — гірські індики, що мають колір каміння. Відчуваючи небезпеку, вони починають кричати: «Уй-фі-іть! Уй-фі-іть!» І теки, почувши цей сигнал, стрімголов летять аж на самі гребені гір.
Старик Набоков добре знає тварин Тянь-Шаню і з задоволенням розповідає про них.
— Здається, пустинні гори, — каже він, — але це тільки здається. В горах усюди є життя.
На альпійських лугах і пологих травнистих ділянках — сиртах — ходять табунами великі дикі барани — архари. Одні лише роги старого великого архара важать до тридцяти кілограмів, а жива вага тварини досягає понад двісті кілограмів.
Це ті самі знамениті барани високогірних долин Паміру і Тянь-Шаню, яких першим з європейців побачив ще в XIII столітті італієць Марко Поло[50]. Розповідь про цих тварин довгий час вважалася вигадкою мандрівника. Але в XIX столітті англієць Вуд знайшов на Памірі череп архара з рогами. Тоді багато дослідників почали вважати, що тварини ці (вчені на честь італійського мандрівника назвали їх «ovis Polli», тобто «вівці Поло») справді існували, але вже вимерли. Семьонов-Тянь-Шанський розбив цей погляд.
Подорожуючи по Тянь-Шаню, російський мандрівник побачив архарів. «Я з захопленням можу констатувати, — писав він, — що напівказкові «ovis Polli» ще існують». Пізніше ми теж бачили їх.
Біля верхньої смуги лісової зони живуть червоні бабаки — кзил-сур. Вони здебільшого стоять біля своїх нірок, наче вартові. Як тільки котрийсь почує загрозу — зараз же лунає пронизливий попереджувальний свист, — усі вони миттю ховаються.
Тут же, шукаючи альпійську гречку, коріння, бабаків та інших гризунів, бродять світло-бурі тянь-шанські ведмеді. Пізньої осені, коли бабаки вже сплять, вони розривають їхні нори і з'їдають цілими сім'ями беззахисних тваринок.
Між кам'яними уламками і осипами, що сповзають по схилах, живуть маленькі полівки, які нагадують мишей, метушаться гірські куріпки — кокелики. У лісовій зоні, пощипуючи то траву, то листя чагарників, ходять сім'ями граціозні косулі — ілліки. Риючи землю, пасуться тут дикі кабани, бігають, шукаючи дичину, вовки і лиси, полюють на полівок куниці та горностаї, підстерігають свої жертви рисі.
Високо над хребтами, розпростерши широкі крила, ширяють могутні орли-бородачі, беркути, снігові грифи і сипи-стерв'ятники. Нижче від лісової зони, серед кущів шипшини, барбарису, порічок і малини, лунає безперервний щебет гірських жайворонків, горличок, кам'яних дроздів і коноплянок, а над альпійськими лугами з голосним криком літають клушиці — червонодзьобі альпійські ворони.
50
Марко Поло (1254–1323) — італійський мандрівник, венеціанець. У 1271–1295 роках подорожував через Центральну Азію в Китай, де прожив близько 17 років. Одним з перших ознайомив європейців з Центральною Азією та Китаєм.