Нам треба піднятися вгору по річці Тюз, потім круто повернути на південь, перейти через перевал Тюзашу, висотою понад чотири тисячі метрів, і спуститися в долину іншої річки — Інильчек.
Перевал Тюз своєю висотою і крутизною північного льодяного схилу — один з найважчих у Тянь-Шані. В 1912 році його переходив топографічний загін Туркестанського військового округу. «Підніматись на цей льодовий схил, — писали військові топографи, — дуже важко: треба в льоду вирубувати східці, переносити в'юки на руках або тягти на арканах, а коней треба спутувати, валити на кошми і на арканах теж перетягувати на льодову кручу. Піднімання на якихось п'ять-вісім сажнів потребує десятигодинних зусиль».
Може, наш перехід і не буде таким важким, а все ж до нього необхідно підготуватись. І ми самі, і коні повинні набратися сил для переходу.
Тому вирішуємо зробити зупинку раніше.
Я виходжу вперед вибрати місце для бівуаку і раптом чую голос Михайла, сина старого Набокова:
— Начальнику, ідіть-но сюди!
Я підходжу.
— Дивіться, — показує на землю Михайло, — зовсім свіжі сліди.
На сирій прибережній смузі вздовж річки ясно видно сліди некованих копит.
— Звідки тут взятися коням? — тривожиться Михайло. — Киргизин уже давно тут не кочує. Не хто інший, як басмачі.
Ми йдемо по слідах і за увалом натрапляємо на кінних киргизів.
— Аман кельди, жолдоштор?[59] — зустрічають вони нас привітанням.
— Аман би.[60]
Виявляється, що це мирні киргизи, які нещодавно перекочували сюди з іншої долини. Вони запрошують нас до себе в юрти, що стоять. за два кілометри. Головін з прикордонниками, Нургаджа і Фатіма Таїрова вирушають туди, а ми починаємо обладнувати табір, напинаємо палатки. Потім розставляємо вартових і, не дочекавшись товаришів, влаштовуємось на нічліг.
Уночі крізь сон я раптом чую:
— Трах! Трах! Та-ра-ра-ра! Трах!
Гвинтівочні постріли один за одним розривають нічну тишу.
— Начальнику! — кричить Набоков.
Я схоплююсь. Кулі свистять над палатками. Темно.
Очі ледве розрізняють товаришів, які поспішають вибратись із спальних мішків. Багмут, напівроздягнений, уже схопив гвинтівку і гарячково шукає патрони.
За палаткою чути голоси. Хтось із наших коногонів, які стережуть коней, сперечається по-киргизькому з невідомими людьми.
— Не чіпай! Це коні експедиції.
— Геть! — різко відповідає інший голос. — Стрілятиму!
В імлі силуети людей ледве помітні. Підходить Набоков і на диво спокійно сповіщає:
— Біда, товаришу начальник, — банда забрала коней.
— Де банда?
— Там, — показує в темряву Набоков.
Банда пішла долиною вниз, у той бік, де зараз прикордонники і частина наших товаришів.
— Треба попередити Головіна, — кажу я.
Іти потрібно зараз же, поки темно і можна добратися непоміченими.
— Я теж піду, начальнику, — озивається Барданкул.
Третім виявляє бажання піти Франц. Біжимо вздовж високої тераси правого берега, усі попригинались, щоб не видно було наших силуетів. Раптом Барданкул зупиняється, напружено вдивляється. Дивлюсь і я. Спереду розрізняю ледве помітні контури вершників.
Барданкул підводиться і кричить:
— Мен Бардан-ку-ул! Я Бардан-ку-ул!
Я сіпаю його за рукав:
— Ким бу? Хто це?
Барданкул мовчить і ще пильніше вдивляється в невиразні постаті. Чути цокіт підків і голоси незнайомих киргизів, що наближаються.
«Басмачі», промайнуло в голові.
Раптом Барданкул піднімає вгору руки і кричить:
— Не стріляй, товариш! Моя Барданкул. Начальник тут!
Я вже близько бачу вершників; вони опускають гвинтівки і мчать до нас. Це прикордонники, і з ними киргизи з юрт.
— Як ви сюди потрапили? — дивується Головін. — Я ледве вас не підстрілив. Що там у вас?
Виявляється, Головін почув постріли і негайно вирушив до нас у табір. Тепер, довідавшись про напад банди, він зразу ж повернув загін у погоню за басмачами. Настрій у всіх тривожний. Невідомо, чи доженуть прикордонники банду, чи ні. А ми поки що без коней.
На щастя, все скінчилося добре. На світанку на коні без сідла примчав Нургаджа. Він ще здалеку кричить:
— Вся кінь є, товариш начальник! Басмач злякався — залишив вся кінь!
Незабаром повертається загін Головіна. Банду наздогнати не вдалося. Вона втекла, кинувши наших коней.
— От і відпочили перед перевалом, — жартує наймолодший учасник нашої подорожі Аркадій Редак.