— Старик правий, — каже Багмут, — звірина тут водиться.
Всюди видно сліди перебування гірських кіз. Нори бабаків у багатьох місцях розриті ведмедями. Їхні широкі й короткі, подібні до людських ніг лапи з кігтями чітко відбилися на виритій землі.
Піднімаємося ще вище. Травниста ділянка закінчується, за нею йдуть осипи і скелі, увінчані красивими конусоподібними сніговими вершинами.
«Льодовий стіл» на Інильчеку.
— Гляньте, — кричить Аркадій, — он усі ті тріщини, які ми обходили.
Зверху добре видно зяючі в тілі льодовика тріщини. Вони глибоко розривають льодовик у всіх напрямах. Потоки талих льодовикових вод виточили в його поверхневих шарах русла і водоспадами течуть у тріщини та льодовикові млини[62].
Наші спостереження перериваються сердитим криком Набокова.
— Давайте вниз! Хіба не бачите, що коні нав'ючені? Навіщо тварину вантажем мучити?
Набоков мужньо переносить усі злигодні. Але ходить він, дуже кульгаючи: пошкоджена колись нога розпухла і не дає йому спокою.
Йдемо по рантклюфту. Це єдиний можливий шлях. Потік, що так бурхливо мчав тут учора, зник. Караван іде м'яким мулистим руслом, і цього разу коні не калічать ніг об кам'яні уламки, непомітні під водою.
Та ось сонце зігнало ранкові тіні, і звідусіль почали текти струмки. Вони, дзюркочучи, збираються в один потік і десь угорі проривають снігову загату. Ми чуємо наростаючий шум. Вода швидко мчить до нас, несучи снігові і крижані брили, і вмить заповнює порожнє русло рантклюфта.
Великий кам'яний обвал остаточно перегороджує нам шлях. Усім зрозуміло: коні далі не пройдуть.
— Доведеться повертати караван, — кажу я.
— Нічого, — за всіх відповідає Коляда, — людина пробереться там, де не пройде кінь. Та й пора вже нам набувати навиків справжніх альпіністів, — жартує він.
Все це, звичайно, правильно. Але ж без коней нам доведеться самим нести в'юки.
Проте нічого не вдієш. В'юки знято, і джигіти женуть коней назад на нашу базу, біля піка Нансена. З нами залишається тільки носій Петренко і син Набокова — Михайло. Старого Набокова відпускаємо з караваном.
Табірні палатки і частину продуктів залишаємо про всякий випадок у скелях і завалюємо камінням. Одягаємо кішки, озброюємось льодорубами, беремо на плечі важкі альпіністські рюкзаки, кожен вагою в двадцять п'ять кілограмів, і вирушаємо в дорогу. Обидва краї рантклюфта страшно розмиті й порвані. На дні великими білими купами лежить подрібнений на маленькі шматочки лід. Улоговини заповнені рідким мулом, з-якого стирчать гострі кути крижин. Всюди зяють глибокі вибоїни.
— Що тут сталося? — питає Редак. — Звідки такі руйнування?
— Катастрофа… Якась незрозуміла катастрофа.
Було ясно, що тут, змітаючи все на своєму шляху, мчали бурхливі води. Але звідки вони могли взятися? Цього ми не можемо пояснити. Загадка поки що залишається загадкою.
В масивній товщі льодовика все частіше зустрічаються великі ніші — справжні гроти. Один з таких гротів привертає до себе нашу увагу. Важкі склепіння його в м'яких гранях світло-зеленого льоду. Зверху, через отвір у покрівлі грота, вливається світло. Воно грає відблисками на льодових гранях, на дзеркальній поверхні озерця всередині грота.
Своїм походженням ці гроти зобов'язані талій воді. Лід нагрівається зверху і знизу. Зверху його нагріває сонячне проміння, а знизу тепло випромінює поверхня землі. Лід тане. Потрапляючи через тріщини всередину льодовика, тала вода поступово виточує гроти або канали. По них вода пробивається в рантклюфт або до льодовикового язика, утворюючи «льодовикові ворота». Через ці ворота вона витікає в долину, даючи початок гірській річці.
До маленьких озерець, що залишилися після стікання води, йдуть сліди витончених копитець. Це тау-теке — гірські кози — спускались сюди до водопою. А трохи далі, за великим валуном, видно втиснуті в мокрий пісок овальні подушечки з чотирма пальцями. Тут був страшний хижак Тянь-Шаню — сніговий барс.
Проходимо ще деяку відстань. Лягають вечірні тіні, стає холодно. Нас осилює втома. Час лаштуватися на нічліг. Лягаємо в спальних мішках просто на льоду.
Піднімається завірюха. Вона не дає заснути, і ми мимоволі слухаємо нічну симфонію високих гір: завивання вітру, глухий гул лавин, різкі, мов постріли, розриви льоду, свист каменів, які летять з великої висоти, далеке рокотання каменепадів.
Перед ранком стає особливо холодно. Спальні мішки не рятують. Один за одним вискакуємо, щоб, рухаючись, хоч трошки зігрітися. Нашвидку поснідавши, беремо рюкзаки і вирушаємо в дорогу.
62
Льодовиковий млин — котлоподібне заглиблення в льодовику, утворено з тріщин, у яких вода, падаючи під тиском, крутить валуни та різні уламки скель. Ці камені поступово пробуравлюють заглибину не тільки в льоду, але й у ложі льодовика.