Супутникам Суходольського не пощастило. Двоє з них попали у воду і захворіли, третій змушений був лишитися з ними.
— От я й вирішив іти сам, — каже Суходольський. — Оглянув у бінокль скелі, здалося, що зумію справитися.
Ми дивимось на обвітрене обличчя Суходольського осудливо. Хіба можна ходити по таких горах самому?
Правда, високий зріст і вправність Суходольського дозволили йому використати навіть незначні «зачіпки» на скелях. Ліз він обережно, знаючи, що коли вже зірветься, то розраховувати йому нема на кого. Але все-таки подібні подорожі далеко не завжди кінчаються; благополучно.
Проте все це вже позаду.
— А як думаєте йти в цьому році? — питаємо москвичів.
— Будемо пробувати двома способами, — спокійно відповідає Суходольський. — І по скелях, де я пройшов у минулому році, і через озеро, на пневматичному човні.
НА ВИХІДНІ РУБЕЖІ
7 липня разом з москвичами вирушаємо в дорогу. Вночі наш караван виходить з Каракола на схід по широкій Іссик-Кульській улоговині.
Я люблю нічні переходи. Немає спеки, коней не тривожать оводи, і вони йдуть спокійно. Гори, скелі, дерева набирають вночі таємничого вигляду.
Ідемо вже кілька годин. Давно закінчені розмови, навколо тихо, і тільки чути, як попирхують коні.
Але ось починається світанок. Чути гавкання собак і співи півнів. Село Бозщук. Струминки диму піднімаються з димарів. Сонні хазяйки виганяють за ворота худобу; перевалюючись на ходу, ідуть до річки гуси і качки.
День обіцяє бути жарким. Але нам це не страшно. Години через три ми вже йдемо в тінистій ущелині Тургень-Аксу.
Долина Тургень-Аксу прорізує північний схил хребта Терскей-Алатау і йде майже прямо на південь. На самому початку ущелини обидва її схили густо поросли прекрасною тянь-шанською ялиною. Вузенька стежка піднімається серед гранітних уламків і дерев; коням, нав'юченим важкими тюками, рухатись по ній дуже важко.
Поступово ліс рідшає, потім і зовсім зникає. Ліворуч по ходу видно широку висячу долину[70]. Її правий схил голий і покритий похмурими шлейфами величезних осипів. На лівому схилі видно зелені плями сланкої арчі.
— Це долина Кокія-Су, — кажу я нашому комендантові Тюріну. Борис мовчки киває головою. У верхів'ях цієї долини ми повинні перевалити в іншу долину — Отгук. А поки що — зупинка, адже перехід триває вже дев'ять годин, і коні не відпочивали. Через хвилину гучний голос Тюріна командує:
— Привал! Розвантажити в'юки!
Зупиняємося прямо на пасовищі. Тюрін по-хазяйському вказує місця для складання в'юків, і сюди в порядку номерів підганяють в'ючних коней. Зняті в'юки кладуть з таким інтервалом, щоб завтра перед виходом можна було завести між ними коней і зразу ж в'ючити. Сідла і рюкзаки ми розбираємо. Кожний ще сьогодні повинен висушити і почистити пітники, переглянути упаковку особистих речей.
Але у нас ще багато вільного часу, і Вася Головко, дивлячись на скелі, пропонує:
— Ходімте потренуємось.
Ми піднімаємося на схил вершини біля повороту в долину Кокія-Су.
… Вдосвіта в таборі запалюють вогнища. Повар разом з черговим готує сніданок. О п'ятій годині лунає команда:
— Підйом!
Двадцять хвилин дається на туалет, розбір коней, огляд їх, сідлання. А тим часом легкий вітерець доносить апетитний запах свіжої страви.
Після сніданку — в'ючення коней, і в дорогу.
Боря — наш суворий комендант — дивиться на годинник. Від підйому до виходу каравану минула рівно година.
— Точно за розпорядком, — говорить він задоволено.
Цей суворий розпорядок ми виробили ще у минулі наші поїздки. І він повністю виправдав себе.
Виступаємо вздовж річки Кокія-Су до перевалу Кара-айгир. У верхів'ях цієї долини є ще перевал Чон-ашу.
Ще вчора перед нами стояло питання: куди йти? Чон-ашу не такий крутий, як Кара-айгир, але зате кам'янистий, і коні на ньому розбивають ноги. Тому ним переходять тільки після великих снігопадів, коли сніг щільно закриває каміння.
Тепер снігу мало, тому ми обираємо Кара-айгир. Цим перевалом ходять у теплу пору року, коли крутий осип не закритий снігом.
Караван минає розмиті морени і підходить до крутого схилу, покритого сипучою сланцьовою щебінкою. Коні йдуть по ледве помітній стежці, страшенно напружуючись, тому що важкі в'юки тягнуть назад, а ноги ковзають по осипу. Один з них падає на бік і котиться разом з купою оповзаючої щебінки. Корзини відриваються і також мчать по схилу. На щастя, крутизна зменшується, кінь заривається в м'який осип і затримується. Джигіти вже підбігають до нього і ставлять його на ноги.
70
Висяча долина — бокова долина, що впадає в головну долину, але не досягає своїм гирлом її дна. Головна долина глибша, ніж висяча тому, що нею рухався більший льодовик, який глибоко розрив її, або йшли сильні води.