Нарешті всі круті повороти подолано. Проїжджаємо Ауліє-Ата, нині місто Джамбул. Попереду долина ріки Чу. Вона тягнеться в ширину на десятки кілометрів від північних схилів Киргизького хребта[5] на півдні до Чу-Ілійських гір[6] і пустині Муюнкум[7] на півночі.
— Земля обітована… — зауважує спостережливий Аркадій Редак.
— Так, — підтримує розмову Лазієв, — це найродючіша долина Киргизії, багата на пасовиська і вологу. Вона має велике майбутнє.
Багатоводна ріка Чу зрошує долину, а Чу-Ілійські гори захищають її від посушливих північно-західних вітрів. Тому ще в далеку давнину, за багато століть до нашої ери, облюбували цю долину вільні кочовики. Пізніше тут осіли землеробські племена, виникли поселення і укріплені міста, повз які з Середньої Азії через гори Тянь-Шаню ішов караванний шлях у далекий Китай. Сюди переселились із верхів'їв могутнього Єнісею, з далеких Саянських гір і киргизькі племена, які стали жителями Тянь-Шаню.
У той час, коли ми були в Киргизії, там уже почалося будівництво гребель і каналів для зрошування землі під волокнисті та бавовняні культури. Тепер уже здано в експлуатацію споруду західного відгалуження Великого Чуйського каналу. Зрошені землі даватимуть сотні тисяч тонн зерна, бавовнику-сирцю, цукрових буряків, овочів, фруктів, луб'яних культур, люцерни та інших трав.
— Пішпек! — заметушилися пасажири. — Станція Пішпек!
Поїзд поступово уповільнює хід. Крізь вікна вже видно пристанційні будівлі і за ними — безкраю зелень садів. А на півдні, наче казкова декорація, стоять, замикаючи собою горизонт, високі гори. Їхні гребені й вершини вкриті сліпучо-білою пеленою снігів. Здається, ці юри так близько, що їх можна дістати рукою, але до них… понад сорок кілометрів.
МІСТО ФРУНЗЕ. 1929
Ми в столиці Радянської Киргизії — Фрунзе. Тут нам необхідно запастись продуктами, одержати перепустку в прикордонну зону — адже в горах Тянь-Шаню проходить державний кордон з Китаєм. Часу мало, і ми нашвидку оглядаємо місто.
Раніше місто звалося Пішпек. Воно було побудоване як фортеця наприкінці XVIII століття кокандськими ханами[8], що вирішили підкорити тянь-шанських киргизів — жителів Чуйської долини. Залишки глиняних валів цієї фортеці ми бачили в самому кінці вулиці Леніна.
У 1862 році киргизи повстали проти кокандських ханів. Вони звернулися по допомогу до Росії і одночасно просили прийняти їх у російське підданство. Це прохання було задоволене, російські війська вирушили на допомогу киргизам. Фортеця Пішпек перейшла до Росії.
Мені пригадуються перші відвідини Пішпека. Це було в 1916 році. Я їхав на підводі. Через густу пилюку не міг відкрити рота. За її завісою нічого не було видно. Я пройшов пішки по місту і побачив запилені вулиці, саманні будиночки з очеретяними покрівлями і довгими глинобитними огорожами — дувалами. Жили в цих будівлях переселенці з Росії, чиновники, військові і невелика кількість дрібних торговців дунганів і уйгурів[9]. Не тільки про залізницю, а й про шосейну дорогу тоді не було тут і думки.
Але вже в 1924 році Пішпек став центром Киргизької автономної області. З цього часу починається нова історія міста. До нього провели вітку Туркестано-Сибірської залізниці від станції Лугова. Місто відбудовувалося, з'явились перші невеличкі промислові підприємства.
З 1926 року назва Пішпек збереглася тільки за залізничною станцією. Саме місто, що стало столицею Радянської Киргизії, було назване славним іменем Фрунзе.
Тут, у Пішпеку, народився і жив Михайло Васильович Фрунзе. На Фрунзенській вулиці ми бачили невеличкий будиночок його батька — військового фельдшера. Тепер у ньому музей, присвячений революційній і державній діяльності Михайла Васильовича Фрунзе.
Місто вже змінювало своє обличчя. Починалося нове будівництво: прокладали шосейну дорогу в Токмак, споруджували корпуси консервного заводу, закінчували першу чергу водопроводу. Ми бачили щойно побудовані друкарню, школи, їдальні, лікарню, готель, шкіряний і ливарний заводи, невелику суконну фабрику.
Але не так-то легко змінити те, що існувало століттями.
— Завтра підемо купувати продукти, — кажу я товаришам.
5
Киргизький хребет — північний крайовий хребет Тянь-Шаню, розташований між озером Іссик-Куль і річкою Таласе. Круто спускається на північ. Висота до 4875 м.
6
Чу-Ілійські гори — західна вітка хребта Заілійського Алатау, в гірській системі Тянь-Шаню, розташована на південному сході Казахської PCP, у Джамбульській області. Гори тягнуться дугою на північний захід між південно-західним берегом озера Балхаш і нижньою течією річки Ілі, з одного боку, та річкою Чу — з другого.
7
Муюнкум — велика піщана пустиня в Казахській PCP, в Джамбульській області, між хребтом Каратау та річкою Чу. Назва казахська: муюн — шия, кум — піски, пустиня (довгий, мов шия; довга пустиня).
8
Кокандське ханство — феодальна держава, яка існувала у Ферганській долині у XVIII–XIX століттях. Населення складалося з узбеків, таджиків, кипчаків та киргизів. Переважна частина землі належала ханові та феодалам.
9
Дунгани (по-китайськи хуей-дзу; самі себе називають чжун-ян) — народність монгольського походження. Живуть у південно-західному Китаї, зокрема в провінції Сіньцзян. В 1850 році дунгани разом з уйгурами повстали проти Китаю. Після розгрому повстання значна частина їх втекла в Ілійський край, на північ від Тянь-Шаню. У 1871 році Ілійський край був захоплений Росією, але потім знову повернений Китаю. Дунгани, які жили в Ілійському краю, перейшли на територію Росії.
Тепер у Радянському Союзі дунгани середньоазіатські (близько 25 тисяч чоловік) живуть у Казахській і Киргизькій PCP. Колгоспи середньоазіатських дунганів вирощують головним чином рис, опійний мак, бавовник.
Уйгури — народність тюркського походження, близька мовою та звичаями до узбеків. Основне населення (75 процентів) Сіньцзяну. Частину уйгурів після невдалих повстань проти китайської імперії в XIX віці переселилась в Росію. Тепер у Радянському Союзі уйгури живуть у Киргизькій, Казахській та Узбецькій PCP. Головне заняття — землеробство.