Мої дрімотні ілюзії перериваються різкими пострілами. Це полюють наші мисливці.
Як завжди, щастить Тураспеку. На скелі вже лежать два молодих теки. Чемиз на цей раз підстрілив гірського голуба. Мадике посміхається:
— Ой товариш Чемиз, як можна таскати руках такий важкий звір?
Джигіти наші дивуються, — хіба можна витрачати патрони на таку дичину, як птах! Коли я попросив якось Мадике застрелити улара, він довго дивився на мене запитливо, а потім сказав повчальним тоном:
— Один патрон можна два козел убити, цілий експедицій годувати можна. Один птах уб'єш, — патрон шкода, начальник.
Нашим харків'янам Чемизу й Больцову явно не щастить. Чемиз розповідає, як він тільки що наткнувся» на ведмедя.
— Пішов куріпок постріляти, захопив тільки патрони з бекасинником; навіть з картеччю не взяв. Дивлюсь, метрів за півтораста, не більше, ворушиться щось в арчевнику. Я ближче, — думаю козел. А це, виявляється, ведмідь. Виліз і стоїть як укопаний. Така мене злість взяла. Потім згадав: адже в патронташі у мене залишились два жаканівські патрони[83]. Давай швидше перезаряджати. Поки перезарядив, — ведмідь пішов. Спокійно, не поспішаючи.
— Хіба це полювання? — підтримує Больцов. — Козли ніби дразняться: і не бояться, а підстрелити не можна. Видираєшся по скелях, очі на лоб вилазять, а все даремно.
Тураспек і Мадике сміються. Та й всі інші не можуть стримати посмішки, слухаючи скарги невдах-мисливців.
Адже дичини тут дуже багато. Тау-теке стоять, як мішені, на гребенях, ходять табунами по схилах, спускаються на очах у всіх до травнистих лужків і до водопою. Граціозні косулі — іліки — бродять по узліссю, великі улари зграйками носяться над самісінькою землею, вище злетіти не можуть — ожиріли. Всюди натикаєшся на свіжі сліди ведмедів, вовків, лисиць… На снігових схилах і піщаних мілинах біля річки, куди ходять на водопій кози, — сліди барсів. Нарешті, сила-силенна бабаків, які ще не встигли залягти в нори і вискакують на кожному кроці.
Звірі не дуже-то й бояться нас: адже вони, очевидно, ніколи не бачили людини. Але незвичній людині полювати на них все ж нелегко. Вся справа в тому, що полювання в горах вимагає особливих навичок, спритності, має свої правила. Звідки їх знати нашим харків'янам!
МИ БУДУЄМО ДОРОГУ
Ділянка, на якій ми тимчасово отаборилися, невелика. Закінчується вона стрімким урвищем, що спадає в долину не менше ніж на півтораста-двісті метрів. Спуск для каравану тут дуже важкий.
Знов треба шукати вихід. Я беру бінокль і підіймаюсь вище на скелі, щоб зверху оглянути навколишню місцевість. Мене наздоганяють Баташов і Кюн. Разом оглядаємо район. Стає ясно: доведеться знову пробивати дорогу.
Отже, до роботи. Розчищаємо стежку від дрібного каміння, збираємо плитняк і вкладаємо його так, щоб коням, було зручно йти.
Баташов і Кюн ідуть вниз ставити віхи на трасі майбутньої стежки.
Скоро вони повертаються. Настрій в обох пригнічений.
— Дорогу робити далі безглуздо, — зустрічає мене жорстокими словами Баташов. — Коней звідси ми не виведемо, а погубити погубимо.
— Що ж робити?
— Тураспек рекомендує повертатися в Каїиди і звідти йти через перевал Чичар, куди пішли інші загони.
Краєвид звідси жахливий. Всюди суцільними обривами спадають схили, а під ними клекоче Сариджас. Дивитися страшно, як, б'ючись об валуни, що стирчать із дна, він злітає і хльоскає скелі спіненою, сивою гривою.
Ідемо по вузькій бровці далі. Шлях перетинає вапняковий осип. Свіжі виломи каміння і незмитий дощами порох свідчать про те, що обвал стався недавно. Намагаємося пересікти осип. Дуже обережно ставимо на камені ноги, але тут же відскакуємо назад. Уламки сунуться під ногами, кам'яний потік оживає і з гуркотом несеться вниз.
Ми перебираємося на старий, щільно злежалий сланцьовий осип і по кулуару підіймаємося на гребінь. Цей гребінь замикає дугою невеликий закрут Сариджасу з північного сходу. І він прохідний. Ось ми йдемо по ньому. Внизу видно зелень і не дуже крутий схил.
Значить, є і спуск, і корм для коней. Треба тільки підняти їх на гребінь. Це нелегко. На дрібнозернистому сланцьовому осипу, по якому ми піднімалися на гребінь, необхідно зробити стежку зигзагами, а вище від осипу у м'яких глинястих сланцях вирубати кирками кілька доріжок.
На зворотному шляху розмічаємо трасу, а потім весь загін розділяється на три бригади, кожна одержує свою ділянку і приступає до роботи. Тільки стало світати, ми виходимо на свої ділянки, а повертаємося смерком. І так кілька днів. Нарешті відрізки стежок з'єдналися. Дорога готова. Джигіти приводять з пасовища коней, і по заново прокладеній стежці ми рухаємося вперед. На небезпечних ділянках караван затримується, ми беремо вірьовки і оберігаємо рух кожного коня. Виснажлива праця!
83
Жаканівська куля — свинцева куля для гладкоствольних рушниць, у якої головка розрізана вздовж на кілька частин і потім стиснута. При влучанні головка розвертається і робить велику рану.