Виходимо на поверхню льодовика. Дме зустрічний вітер; з гребенів розноситься сніговий пил. Температура — мінус вісімнадцять градусів. Лазієв засмучений: перше враження таке, що льодовик одноманітний і весь у моренах.
— І чого тільки я пішов сюди, — каже він. — Камінь і камінь… Не зніматиму ж я його тільки тому, що він припудрений снігом.
Прямуємо до середини льодовика. На снігу раптом помічаємо поблискування зайчиків. Звідки вони? Я обертаюсь і… завмираю.
Перед нами виростає грот-гігант, якого ніхто з нас ніколи не бачив. Склепіння його підіймається не менш як на п'ятнадцять метрів. Прямовисні напівпрозорі стіни кидають таємниче зеленувате світло. Біля входу звисають щільно один біля одного крижані сталактити у вигляді важких завіс і тонкі, опушені памороззю крижані голки і кристали, спаяні морозом у прозоре мереживо.
— Ні, я, здається, недаремно пішов, — усміхається Лазієв і зразу ж починає встановлювати кіноапарат.
А ми тим часом заходимо всередину грота. Під ногами, як дзеркало, застигла крижана підлога, із стелі звисають важкі крижані сталактити.
— Скажи, будь ласка, — питає Мадике, — як це такий великий, красивий муздун ункур[89] сам робиться?
Лазієв закінчив кінозйомку грота, ми прямуємо на поверхню льодовика, пересікаємо майже трикілометрову його ширину і виходимо до просторої, дуже зручної для пересування улоговини вздовж правого схилу гір. Сонце пече. Сніг лежить тільки в тіньових місцях; на схилі росте трава, стелеться смолистий яловець, що дає в багатті сильний жар, і таш-черга — каменеломка, дрібний чагарник, який може горіти сирим.
Калик тут же розпалює багаття, сідає поруч зі мною навпочіпки, закурює козину ніжку і запитливо дивиться на мене.
— Начальнику, — говорить він зітхаючи, — скажи, що такий? Один сухар, чай їмо. Курсак[90] зовсім пропав. Давай твій слово — зараз козлушка сюди тягнемо.
Ми всі скучили за гарячою їжею. Діставши згоду, Калик і Джамболот беруть гвинтівки і йдуть на скелі.
Теків тут багато. Я дивлюсь в бінокль і бачу групу їх. Не підозріваючи про небезпеку, вони спокійно пощипують траву не більше як за двісті метрів від нас. Мисливці підкрадаються з підвітряної сторони, під прикриттям скель. Ось вони прилягли і ціляться. Лунають постріли. Теки підскакують, ніби їх щось підкинуло вгору, і мчать до гребеня. Тільки три з них лежать нерухомо на місці.
Барков, Тюрін і Мадике підіймаються до мисливців, а я і Рижов ліземо вище, щоб оглянути льодовик.
Звідси проти нас на півдні, в лівому схилі, добре видно три лівих льодовикових притоки, що йдуть на південний схід майже паралельно, і один великий розгалужений льодовик у самому верхів'ї. Він іде в північно-східному напрямку. Дуже можливо, що цей льодовик примикає до однієї з південних приток Інильчека.
Просуваємось далі по льодовику і через кілька годин досягаємо розвилки. В західному схилі відкривається два рукави, дві широких льодовикових долини. Одна йде в північно-західному напрямку; друга, трохи більша, піднімається на північний захід.
Нам ясно, що льодовик Темір-Су, або Савабци, так само як і Інильчек, Каїнди, льодовики Семьонова і Мушкетова, є деревовидним льодовиком, тобто долинним розгалуженим льодовиком з великим числом приток, більшість яких в свою чергу мають притоки.
Основним джерелом живлення льодовика Савабци є його північно-західний і північно-східний рукави у верхів'ях, але, як і в кожному деревовидному льодовику, живлення головного стовбура йде і за рахунок його приток. Довжина льодовика, на нашу думку, перевищує тридцять кілометрів. Льодовик поступається, таким чином, тільки двом Тянь-Шанським льодовикам: Південному Інильчеку і Північному.
Хотілось би пройти вище, в головні рукави льодовика. Але строк закінчується. Затримуватись не можна.
Лазієв ще раз лаштує кіноапарат, спрямовуючи об'єктив на південний схід: треба зняти хребти, яких до нас не бачив ще жоден дослідник.
Температура різко падає. Швидко закінчуємо роботу. В сорокап'ятиградусний мороз залишаємо верхів'я негостинного льодовика і повертаємо назад.
МИ В СІНЬЦЗЯНІ
Таким чином, залишається останній етап нашої подорожі — шлях по території Сіньцзяну. Якщо буде все благополучно, ми прийдемо у місто Аксу, де знаходиться резиденція губернатора, потім, з дозволу китайських властей, вирушимо через місто Учтурфан до перевалу Бедель.
Але чи все зійде благополучно? Цього ніхто з нас не знає. Адже ми повинні перейти кордон. Як зустрінуть нас гомінданівські власті?