Щоби прийти їм на допомогу, я повів загін фенриха Мормана вперед по Живоплітній. Однак ми були змушені зупинитися перед заслоною з пляшок із запалювальною сумішшю, що градом посипались на нас. Один осколок полетів мені в груди й вдарився у пряжку шлейок.
Тут грянув артилерійський вогонь велетенської сили. Навкруги з кольорового диму здіймались фонтани землі, а глухе двигтіння снарядів, що розривалися глибоко в землі, зливалося з високим, металевим скреготом, подібним на звук, з яким циркулярка розрізає дерев'яні колоди. Кавалки заліза проносилися в моторошній близькості, а поміж ними виспівували й кружляли хмари осколків. Через небезпеку атаки я насадив собі на голову одну зі сталевих касок, що валялись довкола, і поспішив з кількома супутниками назад у бойову траншею.
Навпроти виринули якісь постаті. Ми полягали на розкурочену стінку окопу й стали стріляти. Поряд зі мною якийсь зовсім молоденький солдатик гарячково теребив руків'я кулемета, не в змозі видобути з нього жодного пострілу, аж поки я вирвав йому ту штуковину з рук. Кілька разів вона вистрелила, а потім її знову заклинило, як у кошмарному сні, але нападники зникли в окопах і вирвах, а вогонь наростав. Артилерія вже не розрізняла, де свої, а де чужі.
Коли я в супроводі вістового йшов до свого бункера, щось ударило між нами в стіну, зірвало зі страшною силою мені каску з голови й далеко її відкинуло. Враження було таке, ніби мені перепав цілий заряд шрапнелі, тому, напівоглушений, я заліг у своїй норі, у край якої через кілька секунд вдарив снаряд. Він наповнив маленьке приміщення густим димом, а довгий осколок розтрощив на друзки бляшанку з огірками, що лежала біля моїх ніг. Аби мене не засипало, я знову виповз у траншею і закликав знизу обох вістових і свого джуру до пильності.
То були прикрі півгодини; роту, яка й так вже змаліла, ще раз просіяли крізь сито смерті. Коли вляглася вогненна хвиля, я пройшовся траншеєю, оцінив втрати й виявив, що нас залишилося тільки п'ятнадцятеро. Такими силами цієї розлогої позиції було не втримати. Тому я доручив Морманну зі ще трьома людьми оборону барикади, а з рештою в глибокій вирві за поперечиною сформував стрілецького «їжака». Звідти ми могли втручатися в бій за барикаду, і — якщо противник увірветься в траншею — зустріти його зверху гранатами. Втім, подальша бойова діяльність обмежилася затяжною перестрілкою легкими мінами та снарядами.
27 липня нас змінила рота 164-го полку. Ми були дуже виснажені. Командира цієї роти важко поранили ще на підході; через кілька днів мій бункер знищило прямим попаданням, і він поховав у собі мого наступника. Всі ми відітхнули з полегшенням, коли Пюїзьє, на яке насувалися сталеві грози великої завершальної битви, опинилось у нас за спиною.
Такі напади засвідчували, як потужно зросли сили противника, що струміли з найвіддаленіших куточків світу. Їм ми могли протиставити дедалі менше бійців, часто майже дітей, бракувало також озброєння й виучки. При найбільшому бажанні ми були спроможні, як при все нестримнішому потопі, лише то тут, то там затикати діри, закриваючи їх своїми тілами. На великі контрудари, як тоді під Камбре, нас уже не вистачало.