Незважаючи вже ні на що, голосним криком заохочуючи себе до втечі заради життя, ми підхопилися і під вогнем, що зливою накрив нас, кинулись до нашої позиції. Після кількох перебіжок я перечепився і повалився в невеличку, майже пласку вирву від снаряда, тоді як решта троє, вирішивши, що мені кінець, пронеслися повз мене. Я щосили втиснувся в землю, втягнув голову й ноги й лежав так під пострілами, що свистіли наді мною у високій траві. Не менш неприємними були й тліючі грудки магнію, що осипалися з освітлювальних ракет і догоряли почасти зовсім близько, так що я намагався відмахуватися від них картузом. Поступово стрілянина вщухла, і ще за чверть години я, спершу поволі, а тоді притьмом, скільки в ногах було сили, майнув до сховку. Оскільки місяць тим часом зайшов, я швидко втратив будь-яку орієнтацію і вже не розумів, де німецька, а де англійська сторона. На обрії не стриміла навіть характерна розвалина млина в Монші. Вряди-годи то з одного, то з другого боку над самою землею зі страхітливою точністю пролітала куля. Врешті-решт я заліг у траву й вирішив дочекатися світанку. Раптом просто коло мене зачувся шепіт. Я знов налаштувався до бою і, як обережний чоловік, видав кілька природних звуків, за якими неможливо було розпізнати, чи я німець, чи англієць. На перший же англійський вигук я вирішив відповісти ручною гранатою. На мою радість виявилося, що переді мною свої, які власне знімали ремені, аби відтягнути на них моє тіло. Ми ще часинку посиділи разом у вирві, тішачись, що бачимося знов. А тоді вирушили до нашого окопу, куди й повернулися щасливо після тригодинної відсутності.
Вранці о п'ятій мені знову треба було на окопну службу. На відрізку першої чоти я побачив перед бліндажем фельдфебеля Гока. На висловлене мною здивування, що бачу його о такій ранній порі, він відказав, що чатує на велетенського щура, який своїм шарудінням й нічними трапезами не давав йому спати. При цьому він раз-по-раз зиркав на свій сміховинно крихітний бліндаж, який він охрестив «віллою Леберехта Гюнхена[12]».
Стоячи отак поряд, ми зачули якийсь глухий постріл, який, утім, не означав нічого особливого. Гок, якого попереднього дня мало не вбило великою кульовою міною, а тому страшенно наляканий, прожогом кинувся до входу найближчої штольні, притьмом з'їхав на задку перші п'ятнадцять східців, а ще через решта п'ятнадцять — тричі перекинувся сторчголов. Я стояв угорі на вході й від реготу забув про всі міни та штольні, коли зачув, як бідолашна жертва, дошкульно потираючи різні частини тіла й намагаючись вправити вивихнутий великий палець, нарікає на так болісно перерване полювання на щура. Бідолаха також зізнався мені, що вчора якраз сидів за вечерею, коли його накрило міною. Не досить, що всю їжу засипало піском, то він ще при цьому доволі боляче скотився сходами. Він щойно прибув з дому й ще не звик до нашого грубого тону.
Після цієї пригоди я подався до свого бліндажа, однак і сьогодні мені не судилося солодко подрімати. Від самого ранку нашу траншею з усе коротшими проміжками закидували мінами. Коло полудня мені це набридло. Разом з іще кількома людьми я налаштував наш міномет системи Ланца й відкрив вогонь по ворожій траншеї — то була, щоправда доволі немічна відповідь на потужні снаряди, якими так щедро частували нас. Обливаючись потом на розжареній червневим сонцем глині, ми сиділи навпочіпки в невеличкій заглибині й посилали ворогу міну за міною.
Та позаяк англійці навіть вусом на це не вели, ми з Ветьє підійшли до голосника, і, як слід поміркувавши, послали такий клич на допомогу: «Гелена плюється в нашу траншею, грубезні кавалки, потрібно картоплі, великої і малої!» До такої абракадабри ми зазвичай вдавалися, коли була небезпека, що ворог підслуховує; втім, уже скоро надійшла втішна відповідь старшого лейтенанта Дайхмана, що зараз виступить грубий вахмістр з підкрученими вусами ще з одним малим хлопцем, й тут-таки перша з наших двоцентнерових мін з нечуваним ревом влетіла до ворожого окопу, під супровід групового вогню польової артилерії, так що решту дня ми мали спокій.
12
Леберехт Гюнхен — головний персонаж однойменного роману німецького письменника Генріха Зайделя (1899), в якому гумористично зображено сцени бюргерського життя.