— Зараз побачиш, — відповів отаман, підводячи козаків до конов’язі, де був прив’язаний його кінь. — Оце і є мій Чорт. Нічого незвичайного не бачите?
Бородавка багатозначно прокашлявся і глянув на Андрія.
— Що скажеш, Сивий?
Молодий характерник уважно оглядав статного вороного огира, а точніше — його гриву. Волос красивим візерунком був сплетений у мудровані косички.
— Судячи з візерунка, не відьма, — сказав він нарешті.
Бородавка схвально крекнув.
— А що ж тоді це? — тривожно запитав Дорош.
— Не «що», а «хто», — поправив його Андрій, — конюшний.
— Це ще хто такий? — здивувався отаман.
— Біла нечисть, — відповів Бородавка, — але стверджувати поки що рано. Може, і відьма з «вишуканим смаком».
— Дрібних капостей у конюшні ніяких не помічали?
Дорош перехрестився.
— Та начебто ні. Що ж робити? Як спровадити його?
— Не панікуй, — заспокоїв отамана Андрій. — Якщо відьма — справа, звичайно, погана, але якщо конюшний, — тоді радуйся, отамане. Ця нечисть зустрічається вкрай рідко, мало її залишилося. І якщо конюшний облюбував твої конюшні, тобі це лише на руку. Він коней в образу не дасть. І догляне, щоб не хворіли, і кажанів віджене.
Дорош зсунув шапку на потилицю.
— А якщо відьма? — запитав тихо.
Відповів Бородавка.
— Гнати в три шиї, та ще й канчуків надавати.
— Гнати!.. — випалив Дорош, і в його голосі чулися і здивування і роздратування. — Легко сказати! Аби ж то на гарячому спіймати…
Характерники мовчки перезирнулися.
— Ну що, Степане, поможемо? — сказав по хвилі Андрій.
Старий козак з досадою глянув на накриті столи. Дорош перехопив його погляд і поспішив заспокоїти:
— Про це, Степане, не турбуйся! Наші козаки гостям завжди раді! Напоїмо-нагодуємо — мало не буде…
— Але Мойші… — почав був Бородавка, та Дорош, зрозумівши, в чому річ, на півслові обірвав його.
— Зараз! — сказав він і швидко попрямував до Мойші. Козаки бачили, як молодий отаман підійшов до корчмаря, сипнув йому жменю монет і вказав на Степана й Андрія, а потім так само швидко повернувся до конов’язі.
— Лади! Поїхали?
Бородавка зітхнув, Андрій же тільки лукаво примружився і посміхнувся. Він знав, що на голодний шлунок Бородавка вкрай важкий на підйом.
— Давай, Степане, поїхали. Хтозна коли ще нам трапиться нагода конюшного подивитися? — підбадьорив Андрій старого характерника.
— Авжеж, — неохоче кивнув Бородавка і пішов відв’язувати свого коня.
Через півгодини Дорош і характерники покидали Січ, проїжджаючи між рядами торговців, яких одразу після походу наїхало в околицю козацької цитаделі стільки, що аж в очах рябіло. Торговці були звідусіль: польські жиди, вірмени і навіть кацапи. Дорош кивнув у бік торговища.
— Вдалим був похід?
— Як бачиш, — відповів Андрій, — поки батько кошовий у Києві клопоче про друкований цех Балабанів, ми не сиділи склавши руки. Пошарпали кілька татарських перевозів через Дніпро… А восени збираємося морем іти.
— Славно, — з помітним сумом сказав Дорош. — А ми вже два тижні без діла сидимо. Позаминулого тижня на Чорному шляху татар надибали — ясир, поганці, гнали… Всього бусурманів шабель двісті було, ну ми душі й відвели… А так усе тихо.
— А з України які вісті? — запитав Бородавка.
Дорош насупив густі брови.
— Різні. Захід шляхта під себе підбирає, життя селянам від католиків немає. Не знаю, скільки ще будемо отак терпіти… Та нічого, всьому свій час. Одне тривожить: юд-запроданців розвелося, як собак не різаних. Князь Острозький окатоличився, та й багато інших наших тепер на польський лад живе.
— Ох-ох-ох… — лише зітхнув Бородавка.
Козаки під’їхали до берега, спішилися і разом з кіньми зійшли на пором. А десь годину-півтори по тому, залишивши позаду Базавлуг, виїхали в степ. Характерники мимоволі замилувалися степовим краєвидом. Погожа небесна блакить аж очі вбирала, вдалині видно було високі могили, сизі від густої ковили, а густе повітря було насичене ароматом полину і дикої м’яти.
— Ех, роздолля! — вигукнув Дорош. — Душа не нарадується! Ну що, хлопці, пустимо коней? — звернувся він до товаришів.
Кінь під Андрієм уже гарцював і був готовий будь-якої миті пуститися стрілою вперед, натомість «Буцефал» Бородавки ліниво пощипував траву.
— Ет, молоді, та буйні, — з легкою заздрістю проказав Бородавка.
Саме цієї миті усі троє коней тривожно затопталися на місці, забили копитами, зафиркали і нашорошили вуха, а в траві, кроки за три від козаків, щось зашурхотіло, потім трава кудись провалилася, і перед козаками з’явився широкий отвір нори, у який вільно могла пролізти людина.