– Ферміне…
– Благаю тебе. Заради нашої дружби.
– Але ж, Ферміне…
– Будь ласка, Даніелю. Не зараз. Довірся мені.
Згнітивши серце, я погодився й показав товаришеві сотку, якою розплатився незнайомець. Пояснювати Фермінові, звідки вона взялася, не було потреби.
– Це прокляті гроші, Даніелю. Пожертвуй їх сестрам милосердя або першому-ліпшому жебракові. Або, ще краще, спали їх.
Фермін замовк і став знову перевдягатися. Скинувши халат, він натягнув своє поношене габардинове пальто і надів на свою голову, чи то пак сірникову голівку, берет, що скидався на змальовану Далі паельєру[22], яка розтопилася від жару.
– Уже йдеш?
– Перекажи своєму батькові, що в мене з’явилися непередбачені обставини. Зробиш мені таку ласку?
– Звісно, але…
– Поки що я нічого не можу тобі пояснити, Даніелю.
Фермін схопився однією рукою за живіт, немовби йому скрутило кишки, а другою заходився жестикулювати, неначе хотів спіймати слова, які так і не злетіли з його губ.
– Ферміне, якби ти розповів мені, я зміг би чимось тобі зарадити…
Мій товариш на хвилину замислився, але потім мовчки похитав головою і вийшов на сходовий майданчик. Я провів його до виходу з під’їзду, а потім дивився, як Фермін – лише людина, на плечі якої впав увесь тягар світу, – поступово зникає у мряці, тимчасом як на Барселону спадала ніч, чорніша, ніж зазвичай.
9
Учені довели, що будь-яке кількамісячне немовля здатне безпомилково відчути посеред ночі саме той момент, коли його батькам удалося нарешті заснути. Тоді воно здіймає крик, щоб не дати дорослим подрімати більш як півгодини на раз.
Тої ночі, як майже і всіх попередніх, малюк Хуліан прокинувся коло третьої і відразу ж оголосив про це на всю силу своїх легень. Я розплющив очі й перевернувся. Поруч зі мною лежала Беа, її шкіра світилася в напівтемряві. Повільно прокидаючись, вона потягнулася таким рухом, що давав змогу розпізнати обриси її тіла під простирадлом, і щось нерозбірливо пробурмотіла. Я стримав природне бажання поцілувати кохану в шию і звільнити її від довжелезної суцільної нічної сорочки, яку мій тесть, вочевидь із умислом, подарував їй на день народження і яка, попри всі мої хитрощі, ніяк не хотіла загубитися серед брудної білизни.
– Я вже встаю, – прошепотів я, цілуючи дружину в чоло.
У відповідь Беа обернулася до мене спиною і сховала голову під подушку. Я затримався, насолоджуючись плавким вигином її спини й солодкими округлостями сідниць, приховати які було несила усім сорочкам у світі. Минуло вже майже два роки відтоді, як я одружився з цим дивовижним створінням, і досі ще зачудо́вання охоплювало мене, коли, прокинувшись, я відчував поруч її тепло. Я обережно відгорнув простирадло і став гладити задню оксамитову поверхню стегна, коли в зап’ясток мені вп’ялися нігтики Беа.
– Даніелю, не зараз. Дитина плаче.
– Я так і знав, що ти вже не спиш.
– Поспиш тут у цьому будинку з чоловіками, які або плачуть без угаву, або підбираються з тилу до бідолашної жінки, якій за ніч не вдається і двох годин поспати.
– Ти ще про це пошкодуєш.
Я підвівся з ліжка й побіг у кінець коридору до кімнати Хуліана. Невдовзі після весілля ми розмістилися в мансарді будинку, у якому була наша книгарня. Дон Анаклето, шкільний учитель, що мешкав тут упродовж двадцяти п’яти років, вирішив вийти на пенсію й повернутися до своєї рідної Сеговії, щоб у затінку акведука писати пікантні вірші й опановувати науку приготування смаженого молочного поросяти.
Хуліан зустрів мене гучним плачем такої високої частоти, що мої барабанні перетинки лише дивом не луснули.
Я взяв малюка на руки, понюхав пелюшки і, переконавшись, що цього разу все чисто, заходився робити те, що роблять всі притомні молоді татусі: мурмотати бозна-які нісенітниці й, незграбно підстрибуючи, пританцьовувати по кімнаті. Цілковито забувшись у таких розвагах, я не відразу помітив, що Беа стоїть на порозі й несхвально поглядає на мене.
– Дай мені, так ти тільки розбуркаєш його ще більше.
– Але ж йому подобається, – заперечив я, передаючи малюка дружині.
Беа взяла сина на руки й, тихенько наспівуючи, заходилася ніжно його заколисувати. Через п’ять секунд Хуліан припинив пхинькати, і на обличчі його з’явилася та блаженно-радісна усмішка, яку вдавалося викликати лише його матері.
– Йди, – прошепотіла до мене Беа. – Я скоро.
Після того як мене випровадили з дитячої, так наочно продемонструвавши мою неспроможність дати раду немовляті, я повернувся до спальні й розтягнувся на ліжку, знаючи, що тепер не стулю очей аж до ранку.