– Беа! – гукнув я.
Квартира була невеличка, і мій вигук повернувся луною, перш ніж я встиг зачинити за собою двері, Беа вже пішла.
Я став посеред їдальні, намагаючись відтворити хід думок дружини й вирахувати, куди вона могла покласти ключі від підвалу. Беа любила порядок і була набагато організованіша за мене. Я почав із того, що перевірив шухляди в буфеті, у яких зберігалися квитанції, листи, на які потрібно було ще відповісти, і дрібні гроші. Потім перейшов до столиків, фруктових ваз і поличок.
Із їдальні я подався на кухню, де стояла шафка, куди Беа складала свої записи й різноманітні нагадування. Доля мені не всміхнулася й тут, тож я опинився у спальні, перед ліжком. Озираючись довкола, я намагався застосувати свої аналітичні здібності. Речі Беа займали сімдесят п’ять відсотків у шафі, шухлядах та інших меблях у спальні. Пояснювала вона це тим, що я завжди вдягаю одне й те саме, а тому одного кутка в одежній шафі мені цілком вистачить. Система, з якою Беа наповнювала шухляди, завжди була поза межею мого розуміння. Мені трохи дошкуляли докори сумління, коли я нишпорив у місцях, призначених для особистого користування моєї дружини, до того ж обшук виявився невдалим: оглянувши все, що трапилося мені на очі, я так і не відшукав ключів.
«Треба відтворити послідовність подій», – сказав я собі. Я пригадував невиразно, як два чи три дні тому Беа казала щось про коробку з літнім одягом, яку треба знести вниз. Якщо пам’ять мене не зраджує, того дня Беа була в сірому пальті, яке я їй подарував на першу річницю нашого весілля. Я усміхнувся, задоволений своїми дедуктивними здібностями, і відчинив шафу, щоб серед гардеробу дружини відшукати це пальто. Воно було там. Якщо я правильно засвоїв уроки Конан Дойля та його послідовників, батькові ключі мали знайтися в одній із кишень цього пальта. Сягнувши рукою в праву, я виявив дві монетки й кілька м’ятних льодяників, які зазвичай дарують в аптеках. Я перейшов до лівої кишені і з задоволенням переконався, що моя здогадка була правильна. Пальці намацали в’язку ключів. І ще дещо.
У кишені лежав якийсь аркуш паперу. Я вийняв ключі й, повагавшись, вирішив дістати і цей аркушик. «Мабуть, – подумав я, – це один із тих списків покупок, які Беа складає, щоб не забути нічого важливого».
Виявилося, що це конверт. Із листом. Адресованим Беатріс Аґілар і отриманим нею тиждень тому, судячи з поштового штемпеля. Листа було надіслано на адресу батьків Беа, а не на нашу. Я перевернув конверт, і ключі від підвалу випали в мене з рук, коли я прочитав ім’я відправника: «Пабло Каскос Буендія».
Я сів на ліжко і спантеличено втупився в конверт. Пабло Каскос Буендія вважався нареченим Беа, коли ми з нею закрутили роман. Цей персонаж, що походив із заможної родини, яка володіла багатьма корабельнями в Ель-Ферролі[23], ніколи не був мені до вподоби, як і я йому. На той час він служив у армії молодшим лейтенантом. Відтоді, як Беа написала йому, що розриває заручини, я про нього більше не чув. До цієї миті.
Що робить надісланий нещодавно лист від колишнього нареченого Беа в кишені її пальта? Конверт був розпечатаний, однак протягом хвилини сумління не дозволяло мені дістати звідти лист. Я усвідомлював, що вперше роблю щось за спиною в Беа, і мені захотілося покласти конверт на місце й бігти щодуху зі спальні. Однак цей чеснотливий порив тривав лише кілька секунд. Останні залишки почуття провини й сорому розвіялися швидше, ніж я дочитав до кінця першого абзацу.
«Люба Беатріс,
Сподіваюся, у тебе все добре і ти щаслива своїм новим життям у Барселоні. Протягом усіх цих місяців я не отримав жодної відповіді від тебе на мої листи і часом запитую себе, що ж я вчинив, чому ти не хочеш нічого чути про мене. Я розумію, що тепер у тебе є чоловік, син, і, можливо, мені не слід тобі писати, але я мушу зізнатися, що, хоч як не намагаюся, не можу забути тебе, дарма що минуло вже стільки часу. І мені не соромно визнати, що я досі кохаю тебе.
У моєму житті також сталися зміни. Рік тому я обійняв посаду комерційного директора одного значного видавництва. Я знаю, як багато для тебе важать книжки, і ця робота дає мені змогу почуватися ближчим до тебе. Я працюю в мадридському представництві фірми, але часто подорожую Іспанією у видавничих справах.
Я постійно думаю про тебе, про життя, яке ми могли би прожити разом, про дітей, яких ми могли б мати… Щодня я запитую себе: чи спроможний твій чоловік зробити тебе щасливою? Може, вийти за нього тебе змусили обставини? Я не можу повірити, що тебе задовольняє те скромне життя, яке він здатен тобі запропонувати. Я ж добре тебе знаю. Ми товаришували й кохали одне одного, і між нами не було ніяких таємниць. Чи ти пам’ятаєш ті наші вечори на пляжі Сан-Поль? Чи пам’ятаєш, що ми планували, про що разом мріяли, у чому клялися одне одному? Я ні з ким не почувався так, як із тобою. Після того як наші заручини було розірвано, я зустрічався з кількома жінками, але тепер знаю, що ніхто не може зрівнятися з тобою. Щоразу, коли цілую чиїсь уста, я думаю про твої, щоразу, коли гладжу чиюсь шкіру, я наче торкаюся твоєї.
23
Ель-Ферроль – місто і муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Галісія, у провінції Ла-Корунья. Центр суднобудування Іспанії. У 1936–1975 рр. мало назву Ель-Ферроль-Каудильо на честь диктатора Іспанії Франсіско Франко, уродженця цього міста.