– Ось чому ти не захотів заповнювати парафіяльну анкету, – промовив я. – Ти не можеш скористатися іменем Ферміна Ромеро де Торреса.
Товариш кивнув головою.
– Слухай-но, я певен, що ми відшукаємо спосіб виправити тобі нові документи. Пригадуєш лейтенанта Паласіоса? Він звільнився з поліції і тепер працює вчителем фізкультури у школі в районі Бонанова. Але часом він навідується до книгарні, щоб побазікати, і одного разу розповів, що існує цілий підпільний ринок фальшивих документів для тих, хто після років, проведених в еміграції, хоче повернутися до країни. Паласіос сказав, що знає одного чоловіка, власника майстерні недалеко від корабельні Драссанас[29], який має зв’язки з поліцією і за сто песет може виробити будь-кому нове посвідчення особи й зареєструвати його в міністерстві.
– Я знаю, про кого йдеться. Його звали Ередіа. Художник.
– Звали?
– Кілька місяців тому його тіло виловили в порту. Подейкують, випав із катера під час прогулянки до молів. Зі зв’язаними за спиною руками. Фашистські жарти.
– Ти був знайомий із ним?
– Мав певні справи.
– Отже, якщо він зробив тобі документи, які підтверджують, що ти Фермін Ромеро де Торрес…
– Ередіа виправив їх мені у тридцять дев’ятому, наприкінці війни. Тоді це було простіше, усюди панував страшенний безлад, і коли люди збагнули, що корабель іде на дно, тобі за два дуро продавали ледь не іменний герб.
– Чому ж ти не можеш користуватися цим ім’ям?
– Тому що Фермін Ромеро де Торрес помер у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році. Лихі то були часи, Даніелю, куди гірші, ніж тепер. Той неборака навіть року не протягнув.
– Помер? Де? Як?
– У в’язниці, у замку Монтжуїк. У камері номер тринадцять.
У моїй пам’яті сплив дарчий напис, що його незнайомець залишив Ферміну на «Графові Монте-Крісто».
Фермінові Ромеро де Торресу, який повернувся з мертвих і володіє ключем від майбутнього.
– Того вечора, Даніелю, я розповів тобі лише частину історії.
– Я гадав, що ти мені довіряєш.
– Я ладен із заплющеними очима довірити тобі своє життя. Річ не в цьому. Я не розповів тобі всього, щоб захистити тебе.
– Захистити? Мене? Від чого?
Фермін пригнічено опустив очі.
– Від правди, Даніелю… від правди.
Частина друга
Посеред мертвих
1
Барселона, 1939 рік
Нових в’язнів привозили вночі, у машинах і автофургонах, що виїжджали з комісаріату на Віа-Лаєтана й сновигали принишклим містом. Їх наче ніхто не помічав, або ж не хотіли помічати. «Воронки» таємної поліції дерлися старою дорогою, що вела на гору Монтжуїк, і не один в’язень пізніше розповідав, що, побачивши обриси замку у височині на тлі чорного хмаровища, яке повзло з моря, усвідомлював, що ніколи не вибереться звідти живим.
Фортеця прилаштувалася на самому вершечку скелястої гори і наче зависла між морем на сході, покривалом тіней, що насувалося на Барселону з півночі, і безкраїм містом мертвих на півдні – старим цвинтарем Монтжуїк, сморід якого здіймався догори скелями й просякав крізь щілини в камені та крізь заґратовані вікна камер. Раніше замок використовувався, щоб обстрілювати місто з гармат, але незабаром після падіння Барселони в січні й остаточної поразки в квітні там оселилася мовчазна смерть. Мешканці міста, що опинилося в тенетах найдовшої за всю його історію ночі, воліли не дивитися на небо, щоб не бачити обрисів в’язниці, яка здіймалася на вершині гори.
Політичним арештантам, щойно вони прибували, призначався номер, який зазвичай відповідав номерові камери, де їм тепер належало мешкати й, цілком імовірно, померти. Для більшості «квартирантів» – як називав в’язнів котрийсь із тюремників – це була подорож в один кінець. Тої ночі, коли до Монтжуїка привезли «квартиранта» номер тринадцять, дощ лив як із відра. Цівки темної води стікали по кам’яних мурах, обсновуючи їх неначе сіткою тоненьких судин; у повітрі тхнуло сирою землею. Два поліціянти відвели в’язня до зали, у якій не було нічого, окрім залізного столу й стільця. Зі стелі звисала на дроті електрична лампочка, що починала блимати, коли напруга падала. Арештант чекав тут близько півгодини, стоячи, у мокрому одязі, під наглядом вартового, озброєного гвинтівкою.
Нарешті почулися кроки, двері відчинилися, і зайшов молодий чоловік, якому ледве чи виповнилося тридцять років. Одягнутий він був у випрасуваний шерстяний костюм і пахнув одеколоном. Чоловік не мав виправки і не був схожий ні на кадрового військового, ні на поліційного чиновника. Вираз обличчя його був приємний, а риси м’які. В’язневі він видався людиною, що вдає із себе білоручку й випромінює поблажливість того, хто почувається вищим за те місце, яке посідає, і за ті події, у яких бере участь. Найбільше увагу привертали очі: блакитні, пронизливі й колючі від підозріливості й жадібності. Лише крізь них прозирала схована за машкарою завченої елегантності й люб’язних манер справжня сутність цієї людини.
29
Корабельня, збудована в готичному стилі у XIII столітті під час правління Хайме I Завойовника. Тепер у будівлі корабельні розміщений Морський музей Барселони, відкритий у 1936 році.