Лікар Санауха погодився.
– До мене дійшли чутки, що деякі в’язні вважають, ніби Мартін, як то кажуть, несповна розуму. Це правда? – запитав пан комендант.
– Я не психіатр, але, на мій скромний погляд, психічна рівновага Мартіна помітно порушена.
Пан комендант зважив почуте.
– І скільки, на ваш професійний погляд, він іще зможе протриматися? – запитав Вальс. – Я маю на увазі прожити.
– Я не знаю. В’язничні умови несприятливо впливають на здоров’я фізичне і…
Пан комендант перервав його, нетерпляче закивавши головою.
– І розумове, так? Як ви вважаєте, скільки ще Мартін зможе зберігати здоровий глузд?
– Гадаю, недовго.
– Зрозуміло.
Пан комендант запропонував лікареві цигарку, але той відмовився.
– Ви поважаєте Мартіна, чи не так?
– Я його ледве знаю, – відказав лікар. – Схоже, він хороша людина.
Комендант усміхнувся.
– І нікудишній письменник. Найгірший серед усіх, які тільки народжувалися в нашій країні.
– Пан комендант всесвітньо відомий фахівець із літератури. Я ж у цьому нічого тямлю.
Вальс скинув на нього крижаним поглядом.
– Я відправляв людей на три місяці до карцеру за куди менше зухвальство. Небагато кому вдалося вижити, а ті, кому вдалося, поверталися в значно гіршому стані, ніж ваш друг Мартін. Не думайте, що диплом лікаря дає вам якісь привілеї. У досьє сказано, що у вас лишилася дружина і три доньки. Ваша доля, а також доля вашої родини залежить від того, наскільки корисним ви виявитеся. Я достатньо зрозуміло висловився?
Лікар Санауха проковтнув клубок, що підступив йому до горла.
– Цілком зрозуміло, пане коменданте.
– Дякую вам, лікарю.
Час від часу комендант просив Санауху оглянути Мартіна, тому що, як стверджували злі язики, не надто довіряв тюремному лікареві, шахраюватому коновалу, який тямив лише, як видавати свідоцтва про смерть і, схоже, зовсім забув про існування превентивної медицини. Урешті-решт його невдовзі таки звільнили.
– Як там почувається наш пацієнт, лікарю?
– Ще дуже слабкий.
– Ясно. А як щодо його примар? Він далі розмовляє сам із собою і уявляє бозна-що?
– Жодних змін.
– Я читав у «А-Бе-Се»[33] прекрасну статтю мого хорошого друга Себастьяна Хурадо, у якій розповідається про шизофренію, недугу поетів.
– У мене недостатньо кваліфікації, щоб поставити такий діагноз.
– Але її достатньо, щоб не дати йому померти?
– Я спробую.
– Вам треба зробити більше, ніж просто спробувати. Подумайте про своїх доньок. Таких юних і беззахисних, коли довкола досі зачаїлося так багато комуняк та інших негідників.
Із плином часу лікар Санауха відчув до Мартіна щиру прихильність, і одного разу, насолоджуючись недокурком, він розповів Фермінові те, що дізнався про історію цього чоловіка, якого декотрі, кепкуючи над його маренням та офіційним статусом в’язничного божевільного, прозвали «В’язнем Неба».
6
– Якщо хочеш знати мою думку, то я гадаю, що коли Давида Мартіна привезли сюди, він уже якийсь час був хворий. Ти чув про шизофренію, Ферміне? Це нове слово вже стало одним із найулюбленіших у пана коменданта.
– У народі кажуть «бракує десятої клепки».
– Тут нема над чим потішатися, Ферміне. Це дуже серйозна хвороба. Це не моя спеціальність, але мені траплялися такі випадки. Часто пацієнти чують голоси, бачать або пригадують людей і події, яких ніколи не було… Потроху розум їх щораз занепадає, і з часом хворі вже не можуть відрізнити дійсність від вигадки.
– Точнісінько, як сімдесят відсотків іспанців… І ти гадаєш, що бідолашний Мартін страждає на цю хворобу?
– Напевне я цього не знаю. Я ж кажу тобі, що не фахівець, але, як на мене, присутні найтиповіші симптоми.
– Либонь, у його випадку така хвороба – це благословення…
– Хвороба ніколи не буває благословенням, Ферміне.
– А він сам розуміє, що, так би мовити, причинний?
– Божевільному завжди здається, що збожеволіли всі інші.
– Що, як я вже казав, стосується сімдесяти відсотків населення Іспанії…
Із високої вартівні за ними пильно стежив охоронець, наче намагався прочитати по губах, про що вони розмовляють.
– Говори тихіше, а то нам ще перепаде.
Лікар жестом запропонував Фермінові пройтися, і вони відійшли в інший кінець подвір’я.
– У наші часи навіть стіни мають вуха, – промовив він.
– Нам лишається сподіватися тільки на те, що мізків вони не мають, – відповів Фермін.
– Знаєш, що сказав мені Мартін, коли я вперше оглядав його на прохання пана коменданта?