«Лікарю, мені здається, я знайшов єдиний спосіб, як вибратися з цієї в’язниці». – «І як?» – «Мертвим». – «А може, є якийсь інший, легший, шлях?» – «Ви читали «Графа Монте-Крісто», лікарю?» – «У дитинстві. Уже майже нічого не пригадую». – «Перечитайте. Там усе написано».
– Я не хотів його засмучувати й промовчав про те, що пан комендант наказав прибрати з в’язничної бібліотеки всі книжки Александра Дюма, а також Діккенса, Ґальдоса та багатьох інших авторів, твори яких він вважав низькосортним чтивом, яке нічого не може навчити й придатне лише для того, щоб розважати голоту. Їх він замінив зібранням невиданих романів і оповідань власного авторства й авторства кількох своїх приятелів. Оправити шкірою ці книги Вальс доручив в’язневі Валенті, який до арешту мав справу з графічним мистецтвом. Уже після того, як роботу було виконано, Валенті кинули замерзати насмерть, протримавши на подвір’ї під дощем п’ять січневих ночей через те, що він якось пожартував про вишуканість прози пана коменданта. Тож Валенті вдалося вибратися звідси якраз методом Мартіна – мертвим.
За весь час, що я тут, мені вдалося дізнатися з розмов тюремників, що Давида Мартіна перевели в Монтжуїк на прохання самого пана коменданта. Доти письменника, звинуваченого в кількох злочинах, у які, думаю, ніхто особливо не вірив, тримали в Модело. Стверджували, поміж іншим, що він у нападі ревнощів убив свого наставника й найкращого друга, також письменника, заможного чоловіка на ім’я Педро Відаль та його дружину Крістіну. Ба більше: начебто він закатрупив ще кількох поліціянтів і ще бозна-кого. Особисто мені важко повірити, що Мартін міг когось убити, але правда й те, що за роки війни я неодноразово бачив, як люди з обох таборів скидали маски й показували своє справжнє обличчя, яке могло виявитися яким завгодно. Усі кидають одне в одного камінням, а потім звинувачують свого ближнього.
– Я міг би чимало розповісти тобі про це… – докинув Фермін.
– Річ у тому, що батько того Відаля – впливовий промисловець, у якого грошей хоч греблю гати, і подейкують, що його казна була одним із головних джерел фінансування франкістської зграї. І чому всі війни на світі виграють мішки з грішми? Одним словом, старий Відаль скористався своїми зв’язками й особисто звернувся до міністерства юстиції з вимогою розшукати Мартіна і згноїти його у в’язниці за те, що той заподіяв його синові й невістці. Мартінові начебто вдалося втекти з країни, і майже три роки він десь переховувався, доки його не затримали недалеко від кордону. Навряд чи він був при здоровому розумі, скажу я тобі, якщо повернувся в Іспанію, де на нього чекали, щоб розіп’ясти. Та ще й в останні дні війни, коли біженці тисячами ринули в протилежному напрямку.
– Іноді втомлюєшся втікати, – промовив Фермін. – Світ стає дуже маленьким, коли немає куди йти.
– Мабуть, так думав і Мартін. Не знаю, як йому вдалося перетнути кордон, але мешканці містечка Пучсардá звернули увагу на одягнутого в лахміття чоловіка, що блукав околицями, розмовляючи сам із собою, і повідомили Громадянській гвардії[34] про нього. Пастухи розповіли, що бачили чоловіка на дорозі до Болвіра, за кілька кілометрів від селища. У тій місцині, у маєтку, що називався «Торре- дель- Ремеї», стояло занедбане домище, яке під час війни перетворили на шпиталь для поранених. Верховодили там кілька жінок, які, мабуть, пошкодували Мартіна, взявши за солдата, прихистили й нагодували його. Коли за ним прийшла поліція, у шпиталі його вже не було, але тої самої ночі посеред замерзлого озера виявили чоловіка, який намагався каменюкою пробити кригу. Спершу подумали, що він хотів накласти на себе руки, і відправили його до санаторію «Вілла Сан-Антоніо». Схоже, там один із лікарів упізнав Мартіна – не питай мене як, – і коли його ім’я дійшло до вух начальства, нашого товариша перевезли до Барселони.
– Прямісінько у вовчу пащу.
– Можна й так сказати. Певна річ, що суд над ним тривав недовго. Список злочинів, у яких його обвинувачували, був довжелезний, і не існувало практично жодних доказів, які доводили б провину Мартіна. Однак прокуророві якимось дивним чином вдалося залучити численних свідків, що згодилися свідчити проти Давида. До зали засідань з’явилися десятки людей, які ненавиділи його так люто, що здивувався навіть суддя, і яких, цілком імовірно, було підкуплено старим Відалем. Колишні Мартінові колеги, що працювали разом із ним у дрібній газетці «Голос індустрії», літературні діячі з кафе, усілякі невдахи й заздрісники – уся ця потолоч повилазила зі стічних канав, щоб під присягою підтвердити, що Мартін скоїв усі ті злочини, у яких його обвинуватили, і навіть іще більше. Ти знаєш, як у нас усе це відбувається. За вироком суду, підказаним батьком Відаля, усі Давидові твори було конфісковано і спалено, оголосивши їх такими, що суперечать загальновизнаним нормам моралі й поведінки і підривають основи суспільства. Коли Мартін заявив на суді, що єдина норма поведінки, яку слід захищати, – це читання, а все інше – то вже особиста справа кожного, суддя докинув ще десять років ув’язнення до того бозна-якого строку, який він йому вже збирався дати. Схоже, що під час розгляду справи Мартін, замість мовчати, не стримував себе й відповідав на всі запитання, таким чином сам виривши собі могилу.
34
Громадянська гвардія Іспанії – поліційне воєнізоване формування, яке підпорядковане Міністерству внутрішніх справ Іспанії і виконує функції охорони правопорядку, однак, на відміну від поліції, переважно за межами міст.