Фермін кволо кивнув, але щось у його очах підказало мені, що мої слова його не надто втішили. Навпаки.
Якийсь час ми обоє мовчали.
– Це ще не все, еге ж? – нарешті запитав я.
Фермін кивнув.
– Далі ще гірше?
Фермін знову кивнув.
– Набагато гірше.
Я відвів погляд і, усміхнувшись, кивнув професорові Альбуркерке, який уже збирався йти, але спершу хотів попрощатися з нами.
– Тоді чому б нам не замовити ще води, і ти розкажеш мені до кінця? – запропонував я.
– Краще вина, – вирішив Фермін. – Та міцнішого.
11
Барселона, 1940 рік
Через тиждень після розмови Ферміна з паном комендантом у блоці з’явилося двоє здоровил, яких тут ніхто раніше не бачив і від яких за кілометр відгонило Бригадою соціальних розслідувань[38]. Не промовивши ані слова, вони наділи на Сальґадо кайдани й забрали його геть.
– Бебо, ти не знаєш, куди вони його потягли? – запитав номер дванадцять.
Наглядач похитав головою, але по його очах було видно, що він дещо чув, але волів про це не розводитися. Що довідатися нічого не вдалося, то доля Сальґадо негайно спричинила бурхливу суперечку серед в’язнів, які висловлювали найрізноманітніші здогади: «Це шпигун, якого підсадили сюди добувати інформацію. А те, що він начебто синдикаліст, – то все байки». – «Еге ж, а щоб усе виглядало правдоподібно, йому повідривали пальці і ще бозна-що». – «Зараз він сидить в “Амайї”, заливає сліпи разом зі своїм дружками й сміється над нами всіма». – «А я думаю, Сальґадо зізнався у всьому, що від нього хотіли почути, і його викинули у відкритому морі з каменюкою на шиї». – «У нього пика типового фалангіста. Добре, що я при ньому не прохопився ні словом, а ось вам буде непереливки». – «Атож, лишень уяви собі: нас можуть навіть вкинути до в’язниці».
Інших розваг не було, тож такі дискусії тривали впродовж двох днів, аж доки ті самі здоровила не притягли Сальґадо назад. Перше, що впало всім у вічі, – це те, що колишній синдикаліст не тримався на ногах і його волочили по підлозі. По-друге, арештанти зауважили, що він блідий як смерть і обливається холодним потом. В’язень повернувся наполовину роздягнутий, укритий темною кіркою, схоже, із крові та власних екскрементів. Здоровила кинули Сальґадо в камеру, наче мішок із лайном, і пішли собі так само мовчки, як і прийшли.
Фермін узяв однокамерника на руки, поклав на лежак і заходився обережно обтирати клаптями тканини, які відірвав від власної сорочки й умочав у воду, потайки принесену Бебо. Сальґадо був притомний і тяжко дихав, але очі його горіли так яскраво, неначе всередині в нього розпалили багаття. Там, де два дні тому він мав ліву руку, тепер пульсував оцупок фіолетової плоті, припеченої смолою. Коли Фермін обмивав йому обличчя, Сальґадо вишкірився, показавши жалюгідні рештки зубів.
– Чому відразу не сказати цим шкуродерам те, що вони хочуть знати, Сальґадо? Це ж лише гроші. Не знаю, скільки ти там приховав, але воно цього не варте.
– Гівна їм на лопаті, – зібравшись на силах, пробурмотів Сальґадо. – Це мої гроші.
– Коли вже так, то не твої, а тих бідолах, яких ти пограбував і вбив.
– Я нікого не грабував. То вони грабували народ. А я стратив їх, відновлюючи справедливість, якої вимагав народ.
– Так. Звісно. Хвала Богу, що в нас з’явився такий Робін Гуд із Матазапери[39]. Але ж і хвацький відновлювач справедливості вийшов із тебе!
– Ці гроші – моє майбутнє, – вихаркнув Сальґадо.
Фермін провів вологою ганчіркою по холодному й зраненому лобі однокамерника.
– Майбутнє не можна отримати те, яке хочеш, а тільки те, на яке заслуговуєш. А в тебе немає майбутнього, Сальґадо. Ні в тебе, ні в країни, яка плодить таких поганців, як ти і пан комендант, а потім заплющує на них очі. Ми, наче ковдру, перетягуємо майбутнє між собою, і єдине, що чекає на нас, – це лайно, яким ти вимазаний і яке мені вже осточортіло відтирати.
У Сальґадо вихопився якийсь горловий стогін. Фермін вирішив, що його однокамерник так сміється.
– Побережи свою красномовність, Ферміне. Не треба вдавати тут із себе героя.
– Я не вдаю. Героїв у нас досить. А я лише боягуз, і не більше, – промовив Фермін. – Але я принаймні знаю це і визнаю.
Не кажучи більше ані слова, він витер Сальґадо, як міг, потім укрив його шматою, яку вони вдвох мали замість ковдри і яка кишіла блощицями й смерділа сечею. Фермін не відходив від грабіжника, доки той не стулив очі й не поринув у сон, із якого невідомо чи мав пробудитися.
– Ну що, він уже помер? – почувся голос номера дванадцять.
– Ставки приймаються, – долучився номер сімнадцять. – Закладаюся на цигарку, що він відкине копита.
39
Матазапéра (кат.