– Ферміне, краще вам не заходити додому за своїми речами.
– А як ви дізналися, де я живу?
Армандо всміхнувся, лишивши його запитання без відповіді.
– Поліція сказала, що ви загинули. Коротке повідомлення про вашу смерть з’явилося в газетах кілька тижнів тому. Мені не хотілося вам про це нічого казати, бо я розумію, що новина про власну загибель не піде на користь людині, яка лише ось-ось почала одужувати.
– І як же я помер?
– Ви зірвалися у прірву, коли намагалися втекти від слуг закону.
– Отже, я мертвий?
– Мертвий, як латина.
Фермін зважив усі наслідки свого нового статусу.
– І що мені тепер робити? Куди йти? Я не можу лишитися тут назавжди, зловживаючи вашою добротою і наражаючи вас на небезпеку.
Армандо присів поруч із ним і розкурив самокрутку, що пахла евкаліптом.
– Ферміне, ви можете робити все, що завгодно, тому що вас не існує. Я навіть радив би вам зостатися з нами, бо ви вже стали одним із нас – людей, що не мають ні імені, ні образу. Нас немає на світі. Ми привиди. Невидимці. Але я знаю, що ви мусите повернутися й вирішити ті справи, які вам лишилися. На жаль, щойно ви покинете це місце, я більше не зможу вас захистити.
– Ви й так зробили для мене багато.
Армандо поплескав його по плечу й простягнув йому складений удвоє аркушик паперу, який дістав зі своєї кишені.
– Зникніть із міста ще на якийсь час. Перечекайте рік, а коли повернетесь, почніть із цієї адреси, – сказав він, підводячись.
Фермін розгорнув аркуш і прочитав:
Адвокат
Вул. Каспе, 12
Мансарда 1а
Барселона. Телефон 564375.
– Як я зможу віддячити вам за все, що ви для мене зробили?
– Коли владнаєте свої справи, навідайтесь якось сюди й розшукайте мене. Ми з вами підемо дивитися, як танцює Кармен Амайя[42], а потім ви розповісте, як вам удалося втекти звідти, з гори. Мені дуже цікаво знати, – сказав Армандо.
Фермін зазирнув у його чорні очі й повільно кивнув.
– У якій камері тримали вас, Армандо?
– У тринадцятій.
– Отже, це ви вирізьбили ті хрести на стінах.
– На відміну від вас, Ферміне, я людина набожна, однак у мене вже зовсім не зосталося віри.
Того вечора ніхто не зупиняв Ферміна й ніхто з ним не прощався. Він – один із невидимців – рушив у напрямку вулиць Барселони, у повітрі якої пахло грозою. Здалеку Фермін побачив вежі храму Святої Родини, укутані периною багряного хмаровища, яке провіщало справжню біблійну зливу. Він усе йшов, і ноги самі вивели його до автобусної станції на вулиці Трафальґар. У кишенях пальта, подарованого йому Армандо, Фермін знайшов гроші. Він купив квиток на найдовший маршрут і провів ніч у автобусі, що порожніми дорогами намотував кілометри під дощем. Наступного дня Фермін зробив так само, і після багатоденної подорожі потягами, пішки й нічними автобусами дістався місця, де вулиці не мали назв, а будинки – номерів і де жодна жива душа його не знала.
Фермін працював на безлічі робіт і ні з ким не заводив дружби. Заробляв гроші й витрачав їх. Читав книжки, які розповідали про світ, у який він більше не вірив. Брався писати листи, які не спроможний був закінчити. Жив наперекір спогадам і сумлінню. Не один раз підходив до краю моста чи урвища і спокійно заглядав у безодню. Останньої миті він завжди згадував свою обіцянку й очі В’язня Неба. Через рік він покинув комірчину, що її винаймав над баром, прихопивши з собою лише книжку із серії «Місто проклятих» – можливо, єдиний примірник Мартінових творів, що уникнув спалення. Фермін роздобув його на місцевому ринку й перечитав десяток разів. Пройшовши два кілометри до залізничної станції, він купив квиток, який чекав на нього вже багато місяців.
– Один до Барселони, будь ласка.
Касир виписав йому квиток і простягнув, скинувши на Ферміна зневажливим поглядом:
– Що ви там забули в тих сраних каталонців? – запитав він.
5
Барселона, 1941 рік
42
Кармен Амайя (1913–1963) – іспанська танцівниця, співачка, акторка кіно, легендарна виконавиця танцю фламенко. Циганка за походженням.