На обличчі священика з’явилася подоба усмішки. Він обернувся й рушив уперед.
– Ходімо! – наказовим тоном гукнув він.
6
Отець Валерá мешкав наприкінці бульвару Борн, у мансарді будинку, вікна якої виходили просто на дашки ринку. Фермін завзято впорався з трьома порціями юшки, заїдаючи її черствим хлібом, і вихилив два келихи розведеного водою вина. Священик частував гостя, тим часом із цікавістю спостерігаючи за ним.
– А ви чому не їсте, падре?
– Зазвичай я не вечеряю. А ви призволяйтеся. Схоже, вам не доводилося їсти досхочу року так із тридцять шостого.
Гучно сьорбаючи суп із сухарями, Фермін розглядав їдальню. Коло нього в буфеті стояв сервіз із чашок і тарілок, іконки святих і щось схоже на скромний набір столового срібла.
– Навіть не думайте – я також читав «Знедолених», – попередив священик.
Засоромившись, Фермін заперечливо затрусив головою.
– Як вас звати?
– Фермін Ромеро де Торрес, до послуг вашої велебності.
– Вас розшукують, Ферміне?
– Як сказати. Це непросте запитання.
– Якщо не хочете розповідати, не треба, це не моя справа. Але в цьому одязі вам не можна з’являтися на вулиці. Ви опинитеся за ґратами швидше, ніж дійдете до Віа-Лаєтана. Нині затримують багато людей із тих, хто раніше переховувався. Мусите триматися насторожі.
– Щойно я визначу місце перебування деяких фінансових фондів, які зараз перебувають у замороженому стані, то відразу ж навідаюся до найвишуканішого кравця й уберуся як на весілля.
– Встаньте, будь ласка, на хвильку.
Фермін відклав ложку й підвівся. Священик прискіпливо його оглянув.
– Рамон був як два таких, як ви, але, гадаю, щось із того одягу, який він носив юнаком, вам підійде.
– Рамон?
– Мій брат. У травні тридцять восьмого його вбили на вулиці, внизу, коло самих дверей. Приходили за мною, а він став чинити опір. Брат був музикантом. Першою трубою в міському оркестрі.
– Щиро співчуваю, падре.
Отець Валера знизав плечима.
– Майже всі ми когось втратили на тій війні. І байдуже, хто на чиєму боці був.
– Я на нічиєму боці, – промовив Фермін. – Ба більше, прапори видаються мені різнокольоровими ганчірками, від яких тхне гнилизною, і досить мені побачити когось, хто закутався в ці шмати й сипле гімнами, лозунгами й промовами, як мене нападає бігунка. Я завжди вважав, що той, хто тягнеться до стада, має в собі щось від барана.
– У такому разі, мабуть, вам нелегко жити в нашій країні.
– Ви навіть не уявляєте, наскільки нелегко. Але я завжди себе втішаю, що можливість покуштувати першокласний хамон серрано[45] компенсує всі неприємності. А добре тільки там, де нас нема.
– Це правда. Скажіть-но, Ферміне, а коли ви востаннє куштували першокласний хамон серрано?
– Шостого березня тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року. У «Лос Караколес», що на вулиці Ескудельєрс. То було інше життя.
Священик усміхнувся.
– Ви можете лишитися в мене на ніч, Ферміне, але завтра вам доведеться знайти собі інший притулок. Люди мають довгі язики. Я можу дати вам трохи грошей на пансіон, але майте на увазі, що всюди просять посвідчення особи, а список мешканців подають до комісаріату.
– Вам не потрібно мені це казати, падре. Завтра ще до сходу сонця я щезну, наче мене ніколи й не існувало. І я не візьму від вас ані сентимо, тому що й так уже завдав вам досить…
Отець Валера підняв руку, урвавши Ферміна на півслові.
– Ходімо подивимося, чи зможемо підібрати вам щось із Рамонових речей, – сказав він, підводячись із-за столу.
Отець Валера наполіг на тому, щоб Фермін узяв собі пару черевиків середньої стоптаності, скромний, але чистий шерстяний костюм, труси і кілька засобів особистої гігієни, які священик поклав йому до валізи. На одній із поличок лежала блискуча труба і стояли фотографії двох схожих один на одного молодих людей, що веселилися на якомусь святі, начебто на фестивалі Ґрасії[46]. Фермін не відразу впізнав в одному з юнаків отця Валеру – зараз він здавався старшим років на тридцять.
– Теплої води немає. Водозбірник наповнять тільки завтра вранці, тому вам доведеться або почекати, або обійтися глечиком.
Поки Фермін намагався сяк-так причепуритися, отець Валера приготував напій із чогось на кшталт цикорію впереміш із іншими, дещо підозріливими, інгредієнтами. Цукру бракувало, але бурда у філіжанці була гарячою, а товариство – приємним.
– Уявімо, що ми в Колумбії, смакуємо найвиборніші сорти кави, – запропонував Фермін.
– Ви цікава людина, Ферміне. Можна поставити вам особисте запитання?
45
Хамон серрано (ісп.