– А відповідь на нього підпадає під таємницю сповіді?
– Припустімо, що так.
– Смаліть.
– Ви когось убили? На війні, я маю на увазі.
– Ні, – відказав Фермін.
– А я вбив.
Фермін завмер, не донісши чашку до рота. Священик опустив очі.
– Я ще нікому цього не розповідав.
– Таємницю сповіді порушено не буде, – запевнив його Фермін.
Отець Валера потер очі й зітхнув. Фермін замислився, скільки часу цей чоловік живе тут сам-один, не маючи іншого товариства, окрім як ця таємниця і спогади про мертвого брата.
– Я впевнений, падре, що у вас на те були поважні причини.
Священик похитав головою.
– Бог покинув цю країну, – сказав він.
– Не турбуйтеся. Щойно він побачить, як ідуть справи на північ від Піренеїв, то, підібгавши хвоста, повернеться сюди.
Отець Валера тривалий час мовчав. Вони допили замінник кави, і Фермін налив ще по одній філіжанці, прагнучи підбадьорити бідолашного священика, який, здавалося, щохвилини чимраз більше занепадав духом.
– Вам справді подобається?
Фермін кивнув.
– Хочете, я вислухаю вашу сповідь? – зненацька запропонував отець Валера. – Цього разу я серйозно.
– Не ображайтеся, падре, але річ у тому, що я не надто вірю в усе це…
– Але, можливо, Бог вірить у вас?
– Сумніваюся.
– Щоб сповідатися, не обов’язково вірити в Бога. Це щось, що лише між вами й вашим сумлінням. Що вам утрачати?
Упродовж двох годин Фермін розповідав священикові все, що носив у собі відтоді, як втік із в’язниці рік тому. Панотець слухав його уважно, час від часу киваючи головою. Нарешті, коли Фермін відчув, що виговорився і що з його плечей спав велетенський тягар, котрий, як виявилося, багато місяців не давав йому вільно дихати, отець Валера дістав із шухляди фляжку з настоянкою і мовчки розлив по чашках те, що лишалося від його запасів.
– Ви не дасте мені розгрішення, падре? Тільки ковток коньяку?
– Для вас це одне й те саме. До того ж, Ферміне, я не той, хто має право засуджувати чи пробачати. Але, здається, вам потрібно було саме це – полегшити душу. Що ви гадаєте робити далі?
Фермін стенув плечима.
– Якщо я вже повернувся, ризикуючи при цьому своєю головою, то лише через обіцянку, яку дав Мартінові. Я мушу розшукати того адвоката, а потім сеньйору Ізабеллу та її сина, Даніеля, щоб захистити їх.
– Як?
– Не знаю. Щось придумаю. Від підказок і пропозицій не відмовлюся.
– Але ж ви їх зовсім не знаєте. Це лише якісь чужинці, про котрих вам розповів чоловік, із яким ви познайомилися у в’язниці…
– Я знаю. Звучить як божевілля, еге ж?
Священик пильно поглянув на нього, так, наче хотів зазирнути в саму суть кожного слова.
– Може, ви бачили стільки людського горя й нужди, що прагнете зробити щось добре, нехай і божевільне?
– А чом би й ні?
Валера всміхнувся.
– Я знав, що Бог вірить у вас.
7
Наступного дня Фермін вийшов навшпиньках, щоб не розбудити отця Валеру, який спав на канапі зі збіркою поезій Мачадо[47] в руці й хропів, наче бичок перед коридою. Перш ніж піти, Фермін поцілував його в чоло й лишив на столі в їдальні срібні прибори, які священик, загорнувши в серветку, потай поклав своєму гостеві до валізи. Потім збіг сходами, у чистому одязі і з чистим сумлінням, сповнений рішучості лишатися живим принаймні ще кілька днів.
День був сонячний, і свіжий вітерець із моря розгладив блискуче сталево-блакитне полотно неба, що клало під ноги перехожим видовжені тіні. Увесь ранок Фермін тинявся знайомими вуличками, розглядав вітрини або сідав на лавки, щоб помилуватися дівчатами, які проходили повз нього і були, як йому здавалося, вродливі всі до одної. Опівдні він зайшов до одного генделика на початку вулиці Ескудельєрс, недалеко від ресторану «Лос Караколес», з яким у Ферміна було пов’язано так багато спогадів. Що ж до генделика, то серед найвідважніших гурманів без зайвих упереджень він мав недобру славу такого, де продавалися найдешевші в усій Барселоні канапки. Найголовніше, стверджували знавці, не питати, із чого їх приготовано.
У своєму новому пристойному вбранні, із товстим шаром примірників «Ванґуардії», підкладених під одяг, щоб надати ваговитості, подоби м’язів і враження піджака під сподом пальта, Фермін упевнено всівся за барною стійкою і, ознайомившись зі списком делікатесів, доступних найскромнішим гаманцям і шлункам, перейшов до переговорів із барменом.
– У мене до вас є запитання, молодий чоловіче. Тут написано, що страва дня у вас – канапка з мортаделою[48] і корнельською вуджениною на хлібі по-селянськи. Скажіть, а помідори до хліба ви даєте свіжі?