Фермін подумав, що в кімнатці не було більше місця навіть на точило для олівців, але вирішив за краще цього не казати. На столі стояла тарілка з канапкою із м’ясом і пляшка пива. Паперова серветка вказувала на те, що адвокатова розкішна вечеря прибула з найближчого кафе.
– Я саме збирався вечеряти. Залюбки розділю свою скромну трапезу з вами.
– Ви їжте, їжте. Вам, молодим, треба рости, а я вже повечеряв.
– Чим же мені тоді вас пригостити? Може, кавою?
– Хіба, може, маєте жувальні цукерки «Суґус»…
Бріанс став нишпорити в шухляді, у якій, схоже, можна було відшукати все, що завгодно, тільки не жувальну цукерку.
– Пастилку «Хуанола»[52] не бажаєте?
– Та ні, я не хворий, дякую.
– Тоді я з вашого дозволу повечеряю.
Бріанс відхопив чималий кусень від канапки й заходився з насолодою жувати. «І хто ж із нас двох помирає з голоду?» – подумав Фермін. Поруч із письмовим столом були частково відчинені двері, що вели в сусідню кімнатку, де можна було помітити складену розкладачку, вішак із непрасованими сорочками і стос книжок.
– Ви тут мешкаєте? – запитав Фермін.
Адвокат, якого Ізабелла винайняла для Мартіна, вочевидь не належав до еліти суспільства. Бріанс простежив за Ферміновим поглядом і скромно всміхнувся.
– Так, тимчасово це моє житло й моя контора, – відказав Бріанс, нахиляючись, щоб зачинити двері до своєї спальні. – Мабуть, ви гадаєте, що я нікудишній адвокат. Майте на увазі, що ви не одні, мій батько вважає так само.
– Не переймайтеся. Мій батько завжди казав мені й моїм братам, що ми нікчеми і закінчимо каменярами. А я, ось він, хват-молодець. Досягти успіху в житті, коли сім’я в тебе вірить і підтримує, – штука нехитра.
Бріанс неохоче кивнув.
– Бачте… Річ у тому, що я лише нещодавно розпочав свою власну практику. Раніше я працював на відому адвокатську контору, тут недалечко, за рогом, на бульварі Ґрасія. Але в нас виникли певні суперечності. І відтоді справи йдуть кепсько.
– Усе зрозуміло. Вальс?
Бріанс кивнув, за три ковтки вихиливши пляшку з пивом.
– Відтоді як я взявся за справу сеньйора Мартіна, комендант в’язниці не міг заспокоїтися, доки від мене не пішли майже всі клієнти й доки мене не звільнили. Ті кілька, що лишилися, не мають ані сентимо, щоб заплатити мені за роботу.
– А сеньйора Ізабелла?
Адвокат спохмурнів. Він поставив пляшку з-під пива на стіл і з сумнівом у очах поглянув на Ферміна.
– Ви не знаєте?
– Не знаю що саме?
– Ізабелла Семпере померла.
9
Над містом бушувала гроза. Фермін тримав у руках чашку з кавою, а Бріанс, що стояв коло відчиненого вікна й дивився, як дощ пірить по череп’яних дахах Ашямпли[53], розповідав про останні дні Ізабелли.
– Вона захворіла раптово, без жодної причини. Якби ви її знали… Ізабелла була молода, сповнена життя. Вона мала залізне здоров’я й пережила всі злигодні війни. Усе сталося, як то кажуть, як сніг на голову. Тої ночі, коли ви втекли з в’язниці, Ізабелла повернулася додому пізно. Чоловік знайшов її на колінах у ванній кімнаті, вона була вся мокра від поту, а серце їй несамовито калатало. Сказала, що нездужає. Викликали лікаря, але перш ніж він прийшов, у неї почалися корчі й кривава блювота. Лікар сказав, що вона отруїлася і що кілька днів мусить дотримуватися суворої дієти, але вранці їй погіршало. Сеньйор Семпере загорнув дружину в ковдру, і їхній сусіда, таксист, завіз їх до лікарні Дель Мар. На тілі в Ізабелли повиступали темні плями, схожі на виразки, а волосся лізло жмутками. У лікарні подружжя прочекало кілька годин, але зрештою лікарі відмовилися їх прийняти, тому що один пацієнт, якого також іще не оглянули, заявив, буцімто знає Семпере, й обізвав його комуністом чи звинуватив у якійсь подібній дурниці. Мабуть, щоб пролізти без черги. Медсестра дала їм якусь мікстуру, що нібито мала прочистити шлунок. Однак Ізабелла не могла нічого проковтнути. Семпере не знав, що робити. Він відвіз дружину додому і став кликати лікарів одного за другим. Ніхто не міг сказати, що з Ізабеллою. Один фельдшер, що був постійним клієнтом книгарні, мав якихось знайомих у Клінічній лікарні. Семпере повіз дружину туди.
– У Клінічній лікарні йому повідомили, що це може бути холера, і сказали забрати хвору назад додому, тому що через епідемію вільних місць немає. Кілька чоловік у кварталі вже померло. Щодень Ізабеллі гіршало. Вона марила. Її чоловік перевернув небо й землю і зі шкури пнувся, аби тільки допомогти дружині, однак за кілька днів вона ослабла настільки, що не можна було навіть завезти її до лікарні. Промучившись тиждень, Ізабелла померла в своїй кімнатці над книгарнею, у будинку на вулиці Святої Анни…
53
Ашя´мпла або Ешя´мпле (