Губи Сальґадо, який наче повернув собі рум’янець і молодечий запал, розійшлися в усмішці безмежного задоволення.
– Якщо подумати, виходить, що ти зробив мені неоціненну послугу, зберігаючи ключ стільки років, – заявив він.
– Для цього й існують друзі, – відказав Фермін. – Іди собі з Богом і навіть не думай більше приходити сюди.
Сальґадо всміхнувся й підморгнув нам. Він попрямував до дверей, уже цілковито поринувши у свої мрії, але, перш ніж вийти надвір, обернувся й здійняв руку в примирливому жесті.
– Бажаю тобі щастя, Ферміне, і довгого життя. І не хвилюйся, твоя таємниця в безпеці.
Ми спостерігали, як він вийшов під дощ. «Старий чоловік, якому жити лишилася дещиця», – подумав би будь-хто, побачивши його, але я був певен, що цієї миті Сальґадо не відчував ні холодних крапель дощу на обличчі, ані нужденних років ув’язнення, що лишили свій слід на ньому. Я поглянув на Ферміна, який неначе вріс у підлогу, поблідлий і збентежений зустріччю зі своїм колишнім однокамерником.
– Ми що, дозволимо йому так ось піти? – запитав я.
– У тебе є якийсь кращий план?
3
Ми обачливо перечекали якусь хвилю, як то завжди робиться в таких випадках, і кинулися надвір, кожен загорнувшись у темний габардиновий плащ і ховаючись від дощу під однією парасолею завбільшки з пляжну, яку Фермін придбав на портовому базарчику, маючи на меті використовувати її як зимою, так і літом для прогулянок із Бернардою пляжем Барселонети.
– Ферміне, з цим одороблом ми привертаємо більше уваги, ніж якби вийшли на вулицю голяка, – остеріг я.
– Не турбуйся, цей пройдисвіт бачить перед собою тільки дощ із золотих дублонів, – заспокоїв мене Фермін.
Сальґадо, випереджаючи нас метрів на сто, жваво шкандибав вулицею Кондаль, не вважаючи на дощ. Ми пришвидшилися, щоб трохи скоротити відстань, і саме вчасно, адже ледь не останньої миті помітили, як наш знайомий сів у трамвай, що йшов по Віа-Лаєтана. Складаючи парасолю на бігу, ми кинулися наздоганяти і якимось дивом встигли заскочити на приступку трамвая. Нам довелося їхати в найкращих традиціях епохи – вчепившись за поруччя і звисаючи з приступки. Сальґадо влаштувався в передній частині вагона: йому, не підозрюючи, з ким має справу, поступилася місцем якась добра людина.
– Ось тобі очевидна перевага старості, – зауважив Фермін. – Ніхто вже не пригадує, що старі теж колись були повними мудаками.
Вулицею Трафальґар трамвай під’їхав до Тріумфальної арки. Ми зазирнули всередину вагона й переконалися, що Сальґадо й далі непорушно сидить на своєму місці. Кондуктор, чоловік із пишними вусами, похмуро глянув на нас.
– Не думайте, що, учепившись там, вам удасться проїхати «зайцями». Я вас одразу запримітив.
– Ніхто вже не має поваги до соціального реалізму, – пробурмотів Фермін. – Що за країна!
Ми простягнули кондуктору кілька монет, і він видав нам квитки. Ми вже подумали було, що Сальґадо задрімав, але щойно трамвай повернув до Північного вокзалу[55], як старий підвівся й смикнув за мотузку, даючи сигнал зупинитися. Скориставшись тим, що водій став гальмувати, ми зіскочили з приступки саме перед «хвилястим» модерністським палацом, у якому містилася контора гідроелектричної компанії, а потім бігли за трамваєм, аж доки він не зупинився. Сальґадо з допомогою двох пасажирів зійшов і рушив до вокзалу.
– Ти думаєш про те саме, що і я? – запитав я Ферміна.
Товариш кивнув. Ми пішли за Сальґадо, маскуючись, або ж навпаки – відчайдушно привертаючи увагу незвичною Ферміновою парасолею. Зайшовши до просторого вокзального вестибюля, кульгавець попрямував до шерега металевих шафок, що виструнчилися вздовж стіни, скидаючись на невеличкий колумбарій. Ми присіли на лавку, що ховалася в півтемряві, і стали спостерігати. Сальґадо зупинився перед безліччю комірок, замислено споглядаючи на них.
– Невже він забув, де заховав свою здобич? – здивувався я.
– Де ж пак, забув! Мій колишній однокамерник двадцять років чекав на цю мить. Він насолоджується нею – ось що він робить.
– Тобі видніше… Хоча мені здається, що він просто забув.
Ми далі сиділи на лавці, не спускаючи з Сальґадо очей, і чекали.
– А ти мені так і не сказав, де сам ховав ключ, коли втік із в’язниці… – наважився запитати я.
Фермін зиркнув на мене ворожим поглядом.
– Я не маю жодного наміру про це розповідати, Даніелю.
– Гаразд, забудь.
Наше очікування затяглося.
– Може, у нього є спільник… – припустив я. – І Сальґадо чекає на нього.
– Він швидше вдавиться, ніж поділиться своїм скарбом.
55
Північний вокзал – колишня залізнична станція в Барселоні, відкрита 1862 року й закрита в 1972 році. Зараз використовується частково як автовокзал, частково як поліційне відділення, частково як палац спорту.