– Саме тому я подумав, що тому гіпотетичному чоловікові, у якого є доступ до одного з тих відновлених архівів, варто було б мати помічника, що взяв би на себе, так би мовити, найнебезпечнішу частину операції.
– У такому разі цей гіпотетичний помічник повинен гарантувати посередникові довічну двадцятивідсоткову знижку на будь-яку книжку, придбану в крамниці «Семпере й сини». І запрошення на весілля новонародженого.
– За це не турбуйтеся. І знижка буде навіть двадцятип’ятивідсоткова. Хоча взагалі я знаю, що гіпотетично дехто погодився б допомогти pro bono[56], не прагнучи нічого взамін, лише заради задоволення допекти гнилому й корумпованому режиму.
– Я науковець, Даніелю. Зіграти на моїх почуттях не вдасться.
– Тоді заради Ферміна.
– Це вже інша справа. Перейдімо до технічних деталей.
Я дістав із кишені й показав професорові стопесетову купюру, яку отримав від Сальґадо.
– Ось мій бюджет на цю операцію, – пояснив я.
– Бачу, вам не шкода припасів, але краще прибережіть ці гроші для яких інших витрат, що їх потребуватиме цей подвиг, бо ж мої послуги дістануться вам задарма, – відказав професор. – Найбільше непокоїть мене, шановний помічнику, потреба фальшування документів. Нові посіпаки режиму збільшили вдвічі не тільки кількість водосховищ і молитовників, але й без того жахливий бюрократичний апарат, гідний найгіршого кафкіанського кошмару. Як я вже казав, ми мусимо виготовити найрізноманітніші довідки, заяви, прохання та інші документи, які були б на вигляд як справжні й відповідали б за змістом, стилем і навіть запахом старій, укритій пилом особовій справі, яка ні в кого не викликає жодних запитань…
– Тут у нас усе гаразд, – запевнив я.
– Я хотів би ознайомитися зі списком наших спільників у цій авантюрі, аби бути певним, що ви не блефуєте.
Я пояснив професорові решту свого плану.
– Це може спрацювати, – таким був його висновок.
Коли нам подали головну страву, ми вже обговорили все щодо Фермінових документів, і розмова звернула на інші теми. Під час усього обіду я стримувався щосили, але за кавою вже не витерпів і наче знічев’я запитав:
– До речі, професоре, нещодавно під час розмови в книгарні з одним із клієнтів спливло ім’я Маурісіо Вальса, того, що був міністром культури. Вам щось відомо про нього?
Професор звів брову.
– Про Вальса? Мабуть, те саме, що й усім іншим.
– Я впевнений, що ви знаєте більше, ніж усі інші, професоре. Набагато більше.
– Ну, сказати по щирості, останнім часом я про нього нічого не чув, хоча ще не так давно Маурісіо Вальс був доволі помітною постаттю. Як ви згадали, упродовж кількох років він із шиком і блиском обіймав посаду міністра культури, керував багатьма установами й організаціями. Ця людина мала прихильність влади і певний авторитет у своїй галузі. Опікун багатьох митців, улюбленець культурних колонок іспанської преси… Сказано ж, яскрава особистість.
Я ледь усміхнувся, неначе те, що почув, було для мене приємною несподіванкою.
– А тепер щось змінилося?
– Правду кажучи, якийсь час тому він зник із поля зору, принаймні зі сфери публічного життя. Не знаю, може, він отримав призначення на посаду в якомусь посольстві чи міжнародній організації – ви знаєте, як усе це робиться в нас, – але відтоді мені про нього нічого не відомо. Знаю, що кілька років тому разом із партнерами він заснував видавництво, яке процвітає і видає книжки без упину. Власне, мені щомісяця приходять запрошення на презентацію якогось чергового видання…
– А Вальс ходить на ці презентації?
– Раніше ходив. Ми ще завжди глузували через те, що він говорив більше про себе, ніж про книжку чи автора, якого презентував. Але то було колись. Уже давно я його не бачив. Можу я запитати, чому ви ним так зацікавилися, Даніелю? Бо ви не видаєтеся тим, кого може привабити цей невеличкий ярмарок суєти нашої літератури.
– Мені просто цікаво.
– Авжеж.
Розраховуючись, професор Альбуркерке скоса поглянув на мене.
– І звідки це враження, ніби мені розповідають навіть не половину з усього, а добре, якщо чверть?
– Колись я розповім вам усе до кінця, професоре. Обіцяю.
– Раджу дотримати вашого слова, адже міста не мають пам’яті, і їм потрібний якийсь книжковий хробак, на кшталт мене, щоб не дати цій пам’яті померти.
– Домовмося так: ви допоможете мені владнати справу з Ферміном, а я колись розповім вам те, що Барселона воліла б забути. Матеріал для вашої праці про невідому історію нашого міста.
Професор простягнув мені руку, і я її потиснув.