– Ловлю вас на слові. А вертаючись до справи з Ферміном і документів, які маємо витягнути з капелюха…
– Здається, я знаю людину, яка нам потрібна, – промовив я.
6
Освальдо Даріо де Мортенссен, король барселонських вуличних письменників і мій давній знайомий, насолоджувався пообіднім відпочинком у себе в будиночку коло входу до палацу віце-королеви, попиваючи карахільйо[57] і затягуючись сигарою. Побачивши мене, він приязно помахав рукою.
– Повернення блудного сина. Ви передумали? Усе ж таки напишемо любовного листа, який забезпечить доступ до потаємних застібок жаданої дівчини?
Я знову показав йому обручку, і письменник кивнув, пригадавши.
– Пробачте. Звичка. Ви старосвітська людина. Чим я можу вам допомогти?
– Кілька днів тому я зрозумів, чому ваше ім’я здалося мені знайомим. Я працюю в книгарні, і мені потрапив на очі ваш роман «Сутінкові вершники», написаний у тридцять третьому році.
Освальдо віддався спогадам про минуле й ностальгічно всміхнувся.
– Були часи. Ці шахраї Баррідо та Ескобільяс, мої видавці, обібрали мене до останнього сентимо. Тепер чорти дають їм у пеклі добру хльору. А тої насолоди, з якою я писав цей роман, у мене не забере ніхто.
– Якщо я принесу його якось, ви мені напишете присвяту?
– Звісно! Ця книжка – моя лебедина пісня. Читачі виявилися не готовими до вестерна, перенесеного до гирла Ебро, де замість ковбоїв на конях – молодчики на човнах, а комарі завбільшки з кавун розкошують на привіллі.
– Ви справжній Зейн Ґрей[58] узбережжя.
– Якби ж то! То чим я можу вам прислужитися, юначе?
– Я хотів би скористатися вашими талантом і майстерністю для справи, з дозволу сказати б, героїчної.
– Я вас уважно слухаю.
– Мені потрібна ваша допомога, щоб створити комплект документів, які підтверджували б особу мого товариша. Без них він не може офіційно побратися з жінкою, яку кохає.
– Він хороша людина?
– Найкраща з усіх, що я знаю.
– У такому разі можете більше нічого не казати. Мені завжди подобалося описувати сцени весілля й хрещення.
– Потрібні будуть свідоцтва, довідки, заяви, атестати та всілякі інші подібні папери.
– Це не проблема. Частину роботи доручимо Луїсіто. Ви його вже знаєте, він надійна людина і мистець до каліграфії – володіє десятком різних почерків.
Я дістав сотку, яку не взяв професор, і простягнув письменникові. Очі Освальдо зробилися круглими, наче блюдечка, і він миттю заховав купюру до кишені.
– А ще кажуть, що в Іспанії не можна прожити з письменства, – промовив він.
– Цього вистачить, щоб покрити поточні видатки?
– Ще й із лишком. Коли я все приготую, то скажу вам, у скільки обійдеться вся та витівка, але на перше око наважуся припустити, що п’ятнадцяти дуро буде більш ніж достатньо.
– Лишаю це на ваш розсуд, Освальдо. Мій знайомий, професор Альбуркерке…
– Прекрасний майстер пера, – увернув Освальдо.
– І чудова людина. Так ось, професор днями навідається до вас і забезпечить переліком необхідних документів і детальними вказівками. Якби вам щось було потрібно, мене зможете знайти в книгарні «Семпере й сини».
Почувши назву крамниці, письменник аж засяяв.
– Храм книги. Парубком я щосуботи навідувався туди, і сеньйор Семпере просвіщав мене.
– То був мій дідусь.
– Давненько вже я не зазирав до вашої книгарні. Доходи мої вкрай низькі, і я вже звик брати книжки в бібліотеках.
– У такому разі, доне Освальдо, прошу вас, ушануйте знову візитом нашу крамницю. Це ваш дім, і ціни тут ні до чого.
– Обов’язково завітаю до вас, – він простягнув мені руку, і я потиснув її. – Для мене честь мати справу з родиною Семпере.
– Уперше, але, сподіваюся, не востаннє.
– А що сталося з тим кульгавцем, який мав очі завидющі й руки загребущі до золота?
– Виявилося, що не все те золото, що блищить.
– Прикмета нашого часу…
7
Барселона, 1958 рік
Настав січень. Кришталево чисте небо розкинулося над містом, а в морозному іскристому сяйві над череп’яними дахами танцювали сніжинки. Удень весь час яскраво світило сонце, кидаючи на фасади барселонських будівель тремтливе мереживо світлотіні. Горішні платформи двоповерхових автобусів були зовсім порожні, а за трамваями по рейках стелилася сніжна курява.
Різдвяні прикраси сяяли плетеницями блакитних вогників над вулицями старого міста. Колядки зі солодкавими побажаннями миру й добра линули з безлічі гучномовців, виставлених і вивішених біля магазинів і крамничок. Усі настільки перейнялися цим ідилічним настроєм, що коли якомусь сміливцеві надумалося надіти баретіну, традиційну каталонську шапочку, на Ісусика з різдвяного вертепу, поставленого міською владою на площі Святого Якова, то поліціянт, який стояв неподалік, замість відлупцювати порушника й допровадити до відділення, як того вимагала купка благочестивих свідків, удав, ніби нічого не зауважив. Зрештою хтось повідомив в архієпископство, і звідти прислали трьох черниць відновити лад.