13
– Я схожа на дикобраза, – вирішила Бернарда, розглядаючи своє відображення, багаторазово повторене в дзеркалах приміряльні дому мод «Санта Еулалія».
Біля неї стояли навколішки дві кравчині й безліччю булавок підшпилювали весільну сукню під пильним наглядом Беа, що ходила довкола Бернарди й перевіряла кожну зборку, кожен шов так ретельно, неначе від цього залежало чиєсь життя. Майбутня наречена стояла, розставивши руки й не наважуючись відітхнути, але поглядом ловила своє відображення в різноманітних ракурсах, які повертали дзеркала на стінах шестикутної кімнати, і вишукувала ознаки збільшення свого живота.
– Ви впевнені, що нічого не помітно, сеньйоро Беа?
– Анічогісінько. Ти плоска, як прасувальна дошка. Там, де потрібно, звісно.
– Ох, не знаю, не знаю…
Муки Бернарди й старання кравчинь, які намагалися припасувати сукню до її стану, тривали ще півгодини. Коли вже стало здаватися, що в бідолашну Бернарду встромили всі шпильки, які тільки були на світі, головний модельєр фірми й творець цього плаття, відслонивши завісу, ушанував їх своєю присутністю. Побіжно оглянувши сукню й трохи поправивши поділ, він висловив своє схвалення й клацнув пальцями, даючи помічницям знак щезнути.
– Сам Пертеґас[63] не одягнув би вас гарніше, – задоволено виголосив він.
Беа всміхнулася й кивнула, погоджуючись.
Модельєр, ставний кавальєро з вишуканими манерами й манірними позами, що відгукувався на ім’я Еварісто, поцілував Бернарду в щоку.
– Ви найкраща модель у світі. Найтерплячіша і найстійкіша. Було нелегко, але воно того варте.
– А як ви гадаєте, я зможу дихати в цій сукні?
– Золотце моє, ви берете шлюб у Святій Церкві зі справжнім іберійським мачо. Повірте мені, більше ви ніколи не зітхнете спокійно. Я гадаю, що весільна сукня – наче водолазний скафандр. Дихається в ньому не дуже, але коли його скидаєш – це вже зовсім інша річ.
Бернарда перехрестилася, слухаючи такі натяки модельєра.
– А тепер я попросив би вас обережно-обережно зняти сукню, тому що шви ще не застрочено і ви можете поколотися шпильками, а я не хотів би, щоб така гарна молода йшла до вівтаря зі шкірою, як решето, – сказав Еварісто.
– Я допоможу їй, – запропонувала Беа.
Еварісто метнув на неї зацікавлений погляд, наче рентгеном просвітивши її фігуру з голови до ніг.
– А коли ж я матиму змогу роздягнути й одягнути вас, моя ясочко? – поцікавився він, перш ніж театрально зникнути за завісою.
– Як непристойно подивився на вас той пройдоха, – мовила Бернарда. – А ще кажуть про таких дженджиків, нібито вони люблять чоловіків, а не жінок.
– Мені здається, Еварісто любить і тих, і інших.
– Таке може бути? – здивувалася Бернарда.
– Спробуймо звільнити тебе від цієї сукні, та так, щоб не загубити жодної шпильки.
Поки Беа визволяла Бернарду з полону, наречена щось тихо буркотіла.
Дон Ґуставо, її хазяїн, наполіг на тому, щоб оплатити весільну сукню зі своєї кишені, але коли Бернарда дізналася ціну вбрання, то вкрай збентежилася.
– Донові Ґуставо не слід було витрачати таку силу грошей. Він наполіг, щоб замовити сукню саме тут, либонь, у найдорожчому ательє в усій Барселоні, і щоб шив її саме Еварісто, який доводиться йому троюрідним племінником чи бозна там ким. А цей Еварісто візьми та й заяви, що дивитися не може на жодні інші тканини, окрім як – тільки уяви собі! – із «Каса Ґратако́с».
– Дарованому коневі… До того ж дон Ґуставо заповзявся влаштувати тобі першокласне весілля. Така вже він людина.
– У материній сукні мене повінчали б так само, а Фермінові взагалі байдуже, бо щоразу, як я показую йому якусь нову одежину, у нього з’являється одне-єдине бажання – якнайшвидше стягнути її з мене… Через це ось ми й дійшли до такого, прости Господи, – сказала жінка, поплескавши себе по животі.
– Бернардо, я теж ішла під вінець вагітною і впевнена, що Господь має справи куди нагальніші, ніж перейматися твоїм маленьким гріхом.
– Мені й Фермін так каже, а я ось не знаю…
– Слухайся Ферміна й не турбуйся ні про що.
Бернарда, виснажена після двогодинного стояння на підборах і з піднятими руками, як була в спідній сорочці, так і впала у крісло й зітхнула.
– Фермін такий нещасний, так схуд, що його ледве видно. Він страшенно мене непокоїть.
– Ось побачиш: він скоро збадьориться. Чоловіки – як герань. Коли здається, що всохли, вони раптом відживають.
63
Мануель Пертеґас Ібаньєс (1917–2014) – відомий іспанський модельєр, що в середині XX століття вважався головним кутюр’є в країні.