– Не знаю, сеньйоро Беа, я ж бачу, що Фермін геть якийсь похнюплений. Він каже мені, що хоче одружитися, але іноді я сумніваюся.
– Але ж він закоханий у тебе по вуха.
Бернарда стенула плечима.
– Слухайте, я ж не така дурна, як здається. Звісно, років з тринадцяти я лише те й робила, що прибирала в чужих будинках, і є багато речей, яких я не розумію, але я знаю, що мій Фермін побачив трохи світу й мав чимало різних пригод. Він ніколи не розповідав мені про своє попереднє життя, але я знаю, що в нього були інші жінки і що погуляв він як слід.
– Але ж дивися: серед усіх тих жінок зрештою він обрав саме тебе.
– Фермін любить дівчат, як кіт сметану. Коли ми йдемо на прогулянку чи на танці, він так і стріляє очима. Я вже боюся, що одного дня він стане зовсім косооким.
– Очі й руки – не одне й те саме… Мені напевне відомо, що Фермін тебе ніколи не зраджував.
– Я знаю. Але розумієте, чого я боюся, сеньйоро Беа? Що я йому не підійду. Коли бачу, як він закохано дивиться на мене, каже, що хотів би зістарітися разом зі мною, говорить усякі інші лестощі, до яких він мастак, то я завжди думаю, що одного ранку він прокинеться поруч зі мною, подивиться на мене й скаже: «І де я видер цю дурепу на свою голову?»
– Я гадаю, ти помиляєшся, Бернардо. Фермін ніколи такого не подумає. Він підніс тебе на п’єдестал.
– У цьому теж немає нічого хорошого. Розумієте, я бачила багато таких чоловіків, що піднімають жінку на п’єдестал, наче вона непорочна діва, а потім ганяються за першою-ліпшою хвойдою, наче пси за сукою під час тічки. Ви не повірите, скільки разів я бачила таке на власні очі, які мені дав Господь Бог.
– Але Фермін не такий, Бернардо. Фермін із тих, правильних. Їх небагато, адже чоловіки скидаються на каштани, які продають на вулицях. Коли купляєш їх, вони гарячі й смачно пахнуть, але щойно виймеш їх із пакета, як вони миттю холонуть і виявляється, що середина їхня майже вся гнила.
– Ви ж не маєте на увазі сеньйора Даніеля, адже ж ні?
Беа завагалася на якусь мить, перш ніж відповісти:
– Ні. Звісно, що ні.
Бернарда скоса поглянула на неї.
– У вас усе гаразд удома, сеньйоро Беа?
Беа розгладила зборку на сорочці, що зсунулася Бернарді на плече.
– Усе гаразд, Бернардо. Мабуть, річ у тому, що ми обидві знайшли собі чоловіків, у яких є свої справи і свої таємниці.
Бернарда кивнула, погоджуючись.
– Часом вони поводяться, як діти.
– Чоловіки. Нехай собі бавляться у свої забавки!
– Але мені чоловіки подобаються, – сказала Бернарда. – Хоча я й знаю, що це гріх.
Беа засміялася.
– І які ж чоловіки тобі подобаються? Такі, як Еварісто?
– Боже борони. Він скоро дірку в дзеркалі продивиться, якщо буде стільки любуватися в ньому. Навіщо мені чоловік, який чепуриться довше, ніж я? Що тут скажеш – мені такі пещені не подобаються. Ось мій Фермін хоч і не красунчик, але для мене він і вродливий, і добрий. І справжній чоловік. А врешті-решт саме це і є найважливіше: щоб людина була доброю і щирою. І щоб зимової ночі ти могла притулитися до свого чоловіка і зігрітися теплом його тіла.
Беа, усміхаючись, кивнула.
– Амінь. Хоча одна пташка наспівала мені, що тобі подобається Кері Ґрант[64].
Бернарда зашарілася.
– А вам хіба ні? Я не кажу, що хотіла б за нього заміж, бо, здається мені, той сеньйор мав би закохатися в самого себе, коли вперше глянув у дзеркало, але, між нами двома, і нехай пробачить мене Господь, якби він схотів мене гарненько приголубити, я б не відмовилася…
– Що сказав би Фермін, якби почув тебе зараз, Бернардо?
– Те, що завжди говорить: «Урешті-решт, ми всі лише пожива для хробаків…»
Частина п’ята
Ім’я героя
1
Барселона, 1958 рік
Багато років потому двадцять три гості, запрошені з нагоди прощання Ферміна Ромеро де Торреса з парубоцьким життям, озираючись назад, будуть пригадувати ту історичну вечірку.
– Цей день знаменує закінчення епохи, – підіймаючи келих із шампанським, виголосив тост професор Альбуркерке, висловивши таким чином краще, ніж будь-хто інший, те, що ми почували.
Свято, на якому Фермін розпрощався з парубкуванням, було подією, масштаб якої для прекрасної половини людства дон Ґуставо Барсело порівняв зі смертю Рудольфа Валентино[65]. Відбулося воно погожого лютневого вечора тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого року в найбільшій танцювальній залі «Ла Паломи», на тому самому паркеті, на якому наречений у свій час натанцювався танго до упаду й пережив незабутні миттєвості, які від того дня мали стати частиною таємної особової справи Ферміна, що відображала все його життя на тривалій службі у вічної жіночності[66].
64
Кері Ґрант (1904–1986, справжнє ім’я Арчібальд Александер Ліч) – відомий американський актор англійського походження.
65
Рудольф Валентино (1895–1926) – відомий американський кіноактор італійського походження, зірка німого кіно, творець образу «екзотичного героя-коханця».
66
Вічна жіночність – образ, використаний Ґете в прикінцевих рядках другої частини «Фауста», що означає трансцендентну силу, яка підіймає людину до вічного творчого життя. Став універсальним символом найвищого початку жіночності.