Батько, якого цим разом нам дивом удалося витягнути з дому, винайняв напівпрофесійний оркестр танцювальної музики «Гавана» з Баш-Любрагату[67], який погодився грати за символічну платню. Музиканти тішили наш слух вибраними ритмами мамби, ґуарачі й сон-монтуно, які переносили нареченого в ті далекі дні, коли життя його минало в світі гламуру й міжнародних інтриг, що панували в залах великих казино давноминулої Куби. Усі гості полишили соромливість і вийшли на танцювальний майданчик, щоб дати лиха закаблукам на честь друзяки Ферміна.
Барсело вдалося переконати мого батька, що горілка, яку він йому постійно підливав, – це мінеральна вода з краплиною трав’яного лікеру «Монсеррат», і невдовзі ми отримали змогу стати свідками небаченого видовища: батько танцював, обійнявшись із однією з красунь, яких Росіїто – справжня душа цього свята – привела з собою, щоб прикрасити вечірку.
– Святий Боже, – пробурмотів я, спостерігаючи, як батько рухає стегнами й ритмічно зіштовхується з сідницями своєї партнерки, досвідченої учасниці нічних баталій.
Барсело походжав поміж гостей, роздаючи гаванські сигари й пам’ятні листівки, надруковані в майстерні, що виготовляла запрошення на хрестини, перші причастя й похорони. На невеличкому клаптику картону було карикатурне зображення Ферміна в образі ангелика й зі складеними, як до молитви, руками, і надпис під малюнком:
19?? – 1958
Хай спочиває з миром великий звабник!
1958—19??
Хай живе поважний голова родини!
Фермін, уперше за довгий час, був веселий і спокійний. За півгодини до початку гулянки я відвів його до ресторану «Кан Льюїс», де професор Альбуркерке повідомив нам, що вранці побував в архіві реєстрації актів цивільного стану, прихопивши з собою повний комплект документів, виготовлених руками майстрів свого діла, Освальдо Даріо де Мортенссена та його помічника Луїсіто.
– Друже Ферміне, – виголосив професор, – я щасливий офіційно привітати тебе у світі живих і вручити, маючи за свідків сеньйора Даніеля Семпера і всіх твоїх приятелів із «Кан Льюїс», твоє нове й законне посвідчення особи.
Фермін вражено розглядав свої нові документи.
– Як вам вдалося вчинити це диво?
– Технічну частину справи краще оминути. Найголовніше, що немає майже нічого неможливого, Ферміне, коли в тебе є справжній друг, який ладен ризикувати й перевернути небо й землю, аби ти зміг одружитися за всіма правилами й привести в цей світ нащадків, які продовжать славну династію Ромеро де Торресів, – промовив професор.
Фермін зі сльозами на очах поглянув на мене і обійняв із такою силою, що ледве не задушив. Мені не соромно визнати, що це була одна з найщасливіших миттєвостей у моєму житті.
2
Через півтори години музики, пиятики й танців я вирішив трохи перепочити й пробрався до барної стійки, щоб знайти чогось безалкогольного, бо відчував, що не спроможний проковтнути більше ані краплини дайкірі, офіційного напою вечірки. Бармен налив мені склянку холодної води, я обернувся й, прихилившись спиною до бару, став спостерігати за веселощами. Аж раптом помітив, що з іншого кінця стійки стоїть Росіїто. Вона тримала в руках келих шампанського й дещо сумовито споглядала на свято, яке сама ж і організувала. Пригадуючи розповідь Ферміна, я підрахував, що жінці мало би бути близько тридцяти п’яти років, але майже двадцять років праці жрицею кохання лишили на ній свій слід, і навіть у приглушеному світлі кольорових ламп королева вулиці Ескудельєрс виглядала старшою.
Я підійшов до неї і всміхнувся.
– Росіїто, ти сьогодні прекрасна як ніколи, – збрехав я.
Вона вбралася у свою найгарнішу сукню, а зачіску вочевидь робила в найкращій перукарні на вулиці Конде-дель-Асальто, але мені видалося, що такою сумною, як цього вечора, я її ще не бачив.
– Із тобою все гаразд, Росіїто?
– Ви тільки погляньте на бідолашку. Самі шкура й кості, а його все одно тягне до танцю.
Її погляд було прикуто до Ферміна, і я зрозумів, що він назавжди лишиться для неї героєм, який урятував її від дрібного негідника, і, можливо, єдиним достойним чоловіком, якого вона зустріла за двадцять років роботи на вулиці.
– Доне Даніелю, не знаю, як сказати це Фермінові, але я не прийду завтра на весілля.
– Що ти таке кажеш, Росіїто? Ти ж мала бути серед щонайпочесніших гостей…
Росіїто опустила очі.
– Я знаю, але піти не зможу.
– Чому ж? – запитав я, хоча здогадувався, якою буде відповідь.