– Тому що це завдасть мені багато болю, а я хочу, щоб сеньйорито Фермін був щасливий зі своєю сеньйорою.
Росіїто розплакалася. Я не знав, що сказати, тому просто обійняв її.
– Знаєте, я ж завжди його кохала. Відтоді, як уперше зустріла. Я знаю, що не пара йому, що він ставиться до мене… просто, як до Росіїто.
– Ти дуже багато важиш для Ферміна, ніколи не забувай про це.
Жінка ніяково відсторонилася й витерла сльози. Потім усміхнулася до мене і стенула плечима.
– Пробачте мені. Я така дурепа, а ще коли вип’ю хоч краплину, то вже сама не тямлю, що кажу.
– Нічого страшного.
Я простягнув їй свою склянку з водою, і жінка взяла її.
– Знаєте, одного дня раптом усвідомлюєш, що молоді літа минули, а твій потяг уже пішов.
– Будуть інші потяги. Обов’язково.
Росіїто кивнула.
– Тому я не йду на весілля, доне Даніелю. Уже досить давно я познайомилася з одним сеньйором із Реуса[68]. Він добра людина. Удівець. Турботливий батько. Торгує металобрухтом і щоразу, коли буває в Барселоні, навідується до мене. Він запропонував мені вийти за нього. Знаєте, ми обоє все пречудово розуміємо. Лишитися самому на старості літ ой як нелегко, а я знаю, що тіло в мене вже не те, щоб далі працювати на вулиці. Жомет, цей сеньйор із Реуса, запросив мене поїхати разом із ним у подорож. Його діти виросли й залишили батьківський дім. Жомет тяжко працював усе своє життя і каже, що тепер хоче побачити світ, перш ніж його покинути. Він запропонував мені поїхати разом із ним. Не вуличною дівкою, яку можна використати й викинути, а як його дружина. Пароплав відпливає завтра вранці. Жомет каже, що капітан корабля має право реєструвати шлюб у відкритому морі, а якщо ні, то в першому ж порту знайдемо священика.
– Фермін знає?
Немовби почувши нас на відстані, Фермін зупинився посеред танцювального майданчика й завмер, дивлячись на нас. Потім простягнув до Росіїто руки і зворушливо скривився, неначе прохаючи пестощів. Цей прийом завжди приносив йому успіх. Росіїто засміялася і щось тихо прошепотіла, а потім, перш ніж вийти на паркет, щоб станцювати останнє болеро з коханням усього свого життя, вона обернулася до мене й сказала:
– Подбайте про нього як слід, Даніелю. Другого такого, як Фермін, немає.
Оркестр перестав грати, а танцюристи розступилися, щоб пропустити Росіїто на майданчик. Фермін узяв її за руки. Світильники в «Ла Паломі» згасли один за одним, а відтак темряву розітнув промінь прожектора, що окреслив круг димчастого світла навколо ніг пари. Решта відступили вбік, і оркестр повільно заграв перші такти болеро, найсмутнішого болеро на світі. Фермін обхопив Росіїто за талію. Дивлячись одне одному у вічі, не вважаючи ні на кого й ні на що, коханці з тої Барселони, яка щезла назавжди, міцно обійнявшись, танцювали востаннє. Коли музика стихла, Фермін поцілував у губи мокру від сліз Росіїто. Жінка ніжно погладила його по щоці й, не прощаючись, поволі рушила до виходу.
3
На допомогу прийшли музиканти, що вшкварили ґуарачу, і Освальдо Даріо де Мортенссен, який написав стільки любовних листів, що став справжнім знавцем у галузі журби і смутку. Він закликав гостей повернутися на паркет і вдати, ніби ніхто нічого не помітив. Фермін, дещо знічений, підійшов до барної стійки і сів на табурет коло мене.
– Усе гаразд, Ферміне?
Товариш кволо кивнув.
– Мабуть, мені не завадить трохи подихати свіжим повітрям, Даніелю.
– Зачекай мене тут, я тільки візьму наші пальта.
Ми прогулювалися вулицею Тальєрс у напрямку до Ла-Рамбли, коли попереду, метрів за п’ятдесят, показалася знайома постать, що поволі пленталася дорогою.
– Слухай-но, Даніелю, хіба це не твій батько?
– Так, це він. П’яний як чіп.
– Ніколи в житті не сподівався такого побачити, – мовив Фермін.
– Що мені тоді казати?
Ми пришвидшили ходу й нагнали батька. Глипнувши на нас посоловілими очима, він розплився в усмішці й запитав:
– Котра вже година?
– Дуже пізня.
– Я так і подумав. Слухай-но, Ферміне, яка дивовижна вечірка. А які дівчата! Які в них дупи! Збожеволіти можна!
Я пустив очі під лоба. Фермін узяв батька під руку й повів його.
– Сеньйоре Семпере, ніколи не думав, що скажу це, але ви перебуваєте в стані інтоксикації етиловим спиртом, і краще вам зараз не говорити нічого, щоб потім не каятися.
Батько, нараз зніяковівши, кивнув.
– То все той дідько, Барсело. Наливав мені бозна-що, а я ж не звик до алкоголю…
– Не біда. Зараз вип’єте соди, а потім переспитеся. Завтра будете свіжий як огірочок, і вважайте, що нічого не сталося.
– Здається, мене зараз знудить.
Ми з Ферміном підтримували бідолаху з обох боків, доки він вивергав із себе випите. Я поклав руку на його лоб, укритий холодним потом, і коли стало зрозуміло, що батько викинув із себе все, аж до молочної кашки, з’їденої в дитинстві, ми посадовили його на східцях найближчого під’їзду.