– Освальдо розповів, що до вас одного разу звернувся літній пан, кульгавий і доволі пошарпаний. Йому бракувало кисті однієї руки й кількох пальців на другій.
– Я пригадую його. Людей зі скаліченими руками я завжди запам’ятовую. Через Сервантеса[11], розумієте?
– Авжеж, звісно. А чи не могли б ви розповісти мені, у чому полягала та справа, що привела його до вас?
Зрозумівши, куди повернула наша розмова, Луїсіто зніяковів і засовався на стільці.
– Бачте, у нас тут, вважайте, як у сповідальні. Конфіденційність і професійна етика – понад усе.
– Я розумію. Але так сталося, що тут ідеться про серйозну справу.
– Наскільки серйозну?
– Дорогим для мене людям може загрожувати небезпека.
– І все ж…
Луїсіто витягнув шию, шукаючи поглядом свого наставника Освальдо на протилежному боці дворика. Я помітив, як той кивнув, і Луїсіто розслабився.
– Цей пан приніс листа й хотів, щоб його переписали начисто й хорошим почерком, бо ж із його рукою…
– І в цьому листі мовилося про…
– Я мало що пам’ятаю, адже ми щодня пишемо й переписуємо безліч листів…
– Спробуйте пригадати, Луїсіто. Заради Сервантеса.
– Здається – хоч я й можу плутати з листом іншого клієнта, – ішлося про значну суму грошей, яку цьому калікуватому панові мали чи то заплатити, чи то повернути. І ще було щось про ключ.
– Про ключ?
– Так. Але який саме ключ – гайковий, скрипковий чи ключ від замка – там не уточнювалося.
Луїсіто всміхнувся, вочевидь задоволений тим, що вдалося ввернути в розмову дотеп.
– Більше нічого не пригадуєте?
Замислившись, молодий письменник облизнув губи.
– Він сказав, що місто дуже змінилося.
– Змінилося? Що він мав на увазі?
– Не знаю. Змінилося, і годі. Мовляв, на вулицях більше не валяються трупи.
– Трупи на вулицях? Він так сказав?
– Якщо пам’ять мене не зраджує…
7
Я подякував Луїсіто за інформацію і поквапився до книгарні, сподіваючись встигнути, перш ніж батько повернеться й зауважить мою відсутність. Мені пощастило: табличка «Зачинено» досі висіла на дверях. Я відчинив крамницю, зняв табличку і став за прилавок, анітрохи не сумніваючись, що за ті хвилин сорок п’ять, протягом яких мене не було, жоден покупець навіть не наближався до вітрини книгарні.
Що роботи в мене не виявилося, то я став міркувати, як ліпше вчинити з «Графом Монте-Крісто» і як заговорити про цю історію з Ферміном, коли той повернеться до крамниці. Мені не хотілося даремно хвилювати його, однак візит незнайомця й мої марні спроби з’ясувати, що він замислив, не давали мені спокою. Зазвичай я просто виклав би своєму товаришеві все, що сталося, та й по всьому, але в цьому випадку щось мені підказувало, що поводитися треба вкрай делікатно. Останнім часом Фермін ходив засмучений і геть не в гуморі. Я силкувався підбадьорити його, однак жодна з моїх жалюгідних спроб не могла викликати усмішку на його обличчі.
– Ферміне, можеш не витирати так ретельно пил із книжок, – казав я йому. – Я чув, що скоро популярними будуть тільки «чорні» романи[12].
Я натякав на назву, яку тоді оглядачі починали застосовувати до кримінальних історій про злочин і кару, що в пригладжених перекладах потроху діставалися до нас із закордону.
У Ферміна ці нікчемні намагання сказати щось дотепне не викликали навіть жалісливої посмішки, натомість він хапався за нагоду виголосити чергову промову, сповнену зневіри й бридливості.
– Незабаром усі романи стануть чорними, адже від другої половини цього кровожерного століття тхне фальшем і злочином, прихованими за цілою купою всіляких евфемізмів, – виголошував він.
«Ну ось, починається, – думав у таких випадках я. – Апокаліпсис від святого Ферміна Ромеро де Торреса».
– Ти перебільшуєш, Ферміне. Тобі треба більше бувати на свіжому повітрі. Я читав якось у газеті, що вітамін D посилює віру в наших ближніх.
– А я ось читав, що якусь книжчину одного з віршомазів Франко називають літературною сенсацією світового масштабу, та попри це, її не знайдеш у жодній книгарні далі Мостолесу[13].
Коли Ферміна опановував песимізм, краще було не підкидати моєму товаришеві поживи для роздумів.
– Знаєш що, Даніелю? Іноді я думаю, що Дарвін помилився і що насправді людина походить не від мавп, тому що в кожних вісьмох із десяти представників роду людського сидить свиня і тільки чекає свого часу, щоб залізти в багнюку, – розводився він далі.
11
У битві при Лепанто Сервантес зазнав поранення, через яке втратив здатність володіти лівою рукою.
12
«Чорний» роман (або нуар) – різновид «крутого» кримінального роману з напруженим сюжетом і грубуватою манерою розповіді.