— Все тут по-вар’ятськи, — буркнув Самковський, — не здивуюсь, якщо вони потрапляють усередину через горище.
Комісар хмикнув у відповідь і неквапним кроком подався оглядати будівлю справа. Ад’юнкт, натомість, вирушив ліворуч. Невдовзі вони відійшли на доволі значну відстань. І, вже навіть озирнувшись, не могли побачити один одного.
Самковський ішов усе далі й далі, шукаючи ще одні двері, котрі вели б усередину, або яке-небудь прочинене навстіж вікно на першому поверсі. Проте ані того, ані того не траплялося, і це його неабияк сердило. Зненацька практикант почув обережні скрадливі кроки. Він різко обернувся і побачив перед собою двох дивних типів у якомусь чудернацькому одязі. Типи загрозливо тримали в руках мітли, якими зазвичай підмітають, листя, і хижо, по-тваринному, шкірились. Спантеличений Самковський ступив два кроки назад, але одразу ж напоровся на стіну лікарні, яка надійно стримала його втечу. Тим часом двоє незнайомців підійшли зовсім близько, і практикант навіть чув їхнє важке дихання. Зброю ад’юнктам не видавали, тому Самковський міг розраховувати тільки на свої кулаки. Спочатку він хоробро виставив їх уперед, потім спробував заговорити з психами і довідатись, чим їх розгнівив, але ті без жодних слів далі сунули просто на нього. Зрештою, він метнувся вбік, оскільки це був єдиний можливий шлях втечі, але тієї ж миті удар мітлою звалив його з ніг.
Вістович, який вирішив повернутись назад до головного входу і дізнатися, як справи в підлеглого, здалеку побачив двох нападників, що, здіймаючи мітли високо над головами, щодуху гамселили ними когось на землі. Жертва голосом Самковського відповідала їм брудною лайкою і відчайдушно гукала на допомогу.
— Лишіть його, тварюки! — вигукнув комісар, кидаючись до них.
Проте психи з таким завзяттям лупцювали практиканта, що не звернули на Вістовича жодної уваги або ж просто не почули. Побоюючись за життя ад’юнкта, комісар витягнув з кишені «Гассера» і вистрілив у повітря. Це подіяло миттєво: нападники відскочили убік, а бідолашний Самковський спершу поповз, а як тільки відчув сили, звівся і побіг до свого рятівника. У нього був розбитий ніс і кровила брова саме над тим оком, під яким Вістович кілька днів тому поставив синець.
Психи завбачливо трималися поодаль, але раптом несподівано збадьорились і з диким завиванням піднесли мітли догори. За мить поліціянти зрозуміли, в чому була причина їхніх радощів. З протилежного боку лікарні до них надходила підмога: ще двоє таких самих типів з такими ж мітлами. Вістович і Самковський потроху опинялись в оточенні.
Не чекаючи подальшого розвитку подій, комісар знову звів догори «Гассера», але перш ніж він натиснув на гачок, одне з вікон на першому поверсі відчинилося і в ньому з’явилася лиса, мов коліно, голова, а далі — могутні плечі.
— Якого дідька ви тут робите? — крикнув з вікна лисий і, не дочекавшись відповіді, виліз на підвіконня, а потім зіскочив на землю. Він був одягнений у білий халат, отже, поліціянти нарешті зустріли кого треба. Слідом за ним через вікно до них виліз ще один добродій у білому. Вони роззирнулись довкола і хутко розійшлися у різні боки заспокоювати кожен свою пару вар’ятів з мітлами.
Вдалося це не одразу. Ті, відчуваючи бойовий запал, щоразу поривалися кинутися на чужинців і завершити свою справу. Врешті, їх пригостили цигарками, і куріння подіяло на них заспокійливо. Вони перестали жестикулювати і навіть продовжили замітати доріжку. Чоловіки в білому підійшли до поліціянтів.
— Якого дідька вам тут потрібно? — знову запитав лисий.
— Шукаємо доктора Тофіля, — пояснив комісар, не відчуваючи жодної вдячності до нього і його колеги.
— Вам слід було б зайти з парадного входу...
Лисий уважно придивився до Вістовича і Самковського.
— А хто ви, власне, такі?
— Ми з поліції, — коротко пояснив комісар, дістаючи з кишені свій документ, — доктор Тофіль — наш консультант.
Він перевів погляд на ад’юнкта, що тривожно обмацував писок, передчуваючи появу там нового синця, поряд з тим, якого отримав від шефа. Його плащ був брудний, зім’ятий і обвішаний мокрим листям, проте це турбувало практиканта значно менше.
— Я доктор Хшижевський, — представився, нарешті, лисий, — а це мій помічник Ядель.
Вістович кивнув замість відповіді і запалив цигарку. Зробивши кілька глибоких затяжок, він запитав:
— То ви проведете нас до професора?
— Звісно, — відповів Хшижевський і попрямував до вікна, звідки виліз декілька хвилин тому. — Йдіть за мною.
— Куди? — не второпав комісар, але доктор уже встиг видертись на підвіконня і, на мить осідлавши його, зник усередині.
— Я ж казав, усе тут по-вар’ятськи, — пробурмотів Самковський, сердито струшуючи листя з плаща.
— Ходімо, — спробував підбадьорити його Вістович, так само як щойно подумки підбадьорював сам себе.
Поліціянти не без труднощів, спершу ад’юнкт, а потім комісар, ввалилися в затхлу прокурену кімнату, що була, вочевидь, кабінетом доктора Хшижевського.
— Ходімо, я вас проведу, — сказав той, одразу прочиняючи двері.
Вони вийшли в довгий напівтемний коридор, а потім сходами піднялися на другий поверх, де було світліше. Звідкілясь чулося гарне жіноче сопрано. Ядель і Хшижевський вилаялися в один голос.
— Знову ця курва, — процідив доктор.
— Гарний голос, — дослухавшись, промовив комісар.
— Це одна з наших вар’яток, — пояснив Хшижевський, — у минулому оперна знаменитість. Чоловік заскочив її в ліжку з коханцем...
— Але здуріла вона, а не він, — сказав Самковський.
— Чоловік був кавалерійським офіцером і одразу ж вихопив шаблю. Вбив коханця, а їй відрубав руку, — мовив доктор, — промахнувся...
Запала мовчанка, й кілька хвилин чулися тільки їхні кроки й те саме сопрано. Воно згодом стихло, проте настрій у поліціянтів так і не поліпшився.
Кабінет Аркадіуша Тофіля знаходився в кінці коридору. Хшижевський постукав, і голос професора запросив їх увійти.
Склалося враження, що візит поліції став для Тофіля приємною несподіванкою. Він піднявся з-за столу і рушив назустріч гостям, широко посміхаючись і простягаючи їм руку.
— А-а-а! — радісно протягнув він. — Вітаю вас, панове! Сідайте, прошу...
Дещо спантеличені Вістович і Самковський примостилися на твердій пружинистій канапі, однаково впершись ліктями в коліна, і втупились очима в Тофіля. Той дочекався, коли за Хшижевським та Яделем зачиняться двері, і ще ширше усміхнувся гостям.
— Бажаєте чаю або кави? — запитав професор.
— Ні, дякуємо, — відповів комісар.
— Коньяку?
— Так, — вирвалось у Самковського.
— Ні, — обірвав шеф.
— Тоді, — професор широко розвів руками, — чим, скажіть, завдячую...
— Нас цікавить один ваш пацієнт, професоре, — одразу перейшов до справи комісар, — Ян Камінський, пригадуєте такого?
Тофіль глибоко вдихнув і з шумом видихнув повітря, мовби таким чином збирався провітрити мозок.
— Здається, так, — відповів психіатр, — його ще звинувачували у якихось вбивствах...
— Молодих жінок, — уточнив поліціянт.
— Саме так, — професор чомусь заплескав у долоні, мовби освіжив якийсь веселий спогад з юності, — за версією поліції, він убивав з певною послідовністю...
— Цей чоловік у вас, професоре? — Вістович несподівано для себе занервував.
— Ні, — сказав Тофіль, — ми відпустили його приблизно півроку тому.
— Scheiße![7] — вилаявся комісар німецькою, бо одразу ж пригадав шефа.
Вістович уже не міг всидіти і, схопившись з місця, почав нервово ходити кабінетом.