Вона виглядала схвильованою та, попри те, винувато посміхнулася і промовила якісь ледь чутні вибачення, шкодуючи, що змушена потурбувати гостя.
— Що сталося, пані Цимес? — запитав комісар, пропускаючи звичні фрази повз вуха.
— Я б хотіла поговорити з паном наодинці. — Господиня виразно зиркнула на Янку. — Хоча... вона й так про це невдовзі дізнається...
— То кажіть, — мовив Вістович, — тільки двері зачиніть за собою.
Пані Цимес виконала його прохання і, пройшовши в глибину кімнати, сіла на край фотеля.
— Сталося лихо, — промовила вона, нервово перебираючи пальцями: — Одна з наших дівчат раптово померла...
Янка скрикнула від несподіванки.
— Цить ти, дурна! — не стрималась господиня.
— Хто саме? Софія? — не зважала та.
На очах Янки заблискотіли сльози.
— Софія, Софія... Замовкни, кажу!
— Припиніть обидві! — не витримав комісар, після чого в покої запанувала тиша. — Пані Цимес, розкажіть все спокійно і за порядком.
— Два дні тому одна з наших дівчат відчула себе зле, — промовила Мамка Цимес, глибоко вдихнувши повітря. — Нічого незвичного в цьому не було, я дозволила їй відпочити до вечора, але ввечері їй стало ще гірше. Тоді я вирішила спровадити її до лікаря, проте вона заснула, і мені здалося, що краще буде почекати до ранку. Сьогодні вранці, коли я зайшла до її кімнати, то вжахнулася. За ніч Софія змарніла і, здавалось, постаріла років на двадцять... Утім, як не дивно, на здоров’я вона не поскаржилась, і я знову вирішила почекати... Та щойно дівчата, котрі принесли їй вечерю, побачили, що Софія мертва.
— Вона жила в цьому домі? — запитав комісар.
— Так.
А решта дівчат також живуть тут?
— Ні, Софія ніяк не могла знайти собі підходяще помешкання, от ми і домовились, що доки шукає, залишатиметься тут, а я за це забиратиму частину грошей з її платні, — пояснила господиня.
— Гаразд, покажіть мені її. — Вістовим підвівся і надягнув піджак.
— Ходіть за мною, пане комісаре...
Мамка Цимес попрямувала до дверей. У коридорі вона щоразу озиралася, ніби побоюючись, що Вістовим зараз кудись чкурне і залишить її наодинці з мертвою жрицею цього будинку насолод. Поліцейський, утім, нікуди тікати не збирався. Минувши вітальню, вони з господинею піднялися в інше крило, а там зупинилися перед дверима крайньої кутової кімнати.
Мамка Цимес добула з кишені ключа і тремтячими руками спробувала відімкнути замок. Коли це їй нарешті вдалося, вона провела Вістовича в затемнену затхлу кімнату, де на ліжку, накрите білим простирадлом, лежало тіло повії.
— Сподіваюсь, тут ніхто не хазяйнував після її смерті? — сухо поцікавився комісар.
— Що пан має на увазі? — спитала господиня.
— Ваші німфи, які знайшли тіло, торкалися її речей? Переставляли щось з місця на місце? — уточнив Вістовим.
— Гадаю, ні, пане комісаре. Вони були дуже налякані, тому це останнє, що прийшло б їм у голову.
Мамка Цимес мала рацію.
Вістовим підійшов до ліжка і зняв простирадло з обличчя померлої.
Вигляд дівчини його вжахнув. Комісар багато різного бачив за роки служби в поліції, але таке йому довелося бачити вперше... Перед ним була напіврозкладена висохла мумія. З-під простирадла блиснули вишкірені зуби, глибоко впалі очі та жовта потріскана шкіра. Складалося враження, що труп пролежав тут щонайменше півроку.
Мамка Цимес, не стримавшись, голосно заверещала:
— Господи! Що це за чортівня така?!
— Замовкніть! — гримнув на неї комісар і накрив обличчя трупа простирадлом.
Та справді стихла, але тільки для того, щоб важко осунутись на підлогу. Від побаченого господиня борделю втратила свідомість. На щастя, підбігла Янка і заходилася приводити її до тями.
— Поблизу десь є телефонічний апарат? — запитав комісар, утираючи хустинкою спітніле чоло.
— В кабінеті пані, — відповіла дівчина.
Вона марно торсала господиню за напудрені щоки і все ніяк не наважувалась дати їй ляпаса, який би подіяв значно краще.
— Принеси води, — наказав їй Вістович.
Янка скорилася. Вибігши кудись, вона повернулася за мить з повною склянкою і подала її Вістовичу. Не зволікаючи ані секунди, той сердито виплеснув воду в обличчя непритомній пані Цимес, змивши звідти рештки пудри і розмазавши під очима чорну «Lash Lure»[21], через що господиня борделю тепер скидалася на казкове страховисько.
Втім, такий метод виявився дієвим, і Мамка Цимес одразу ж ворухнула напомадженими губами, а потім, важко крекочучи, сперлася на лікті. Комісар змусив себе допомогти їй підвестись. Звівшись на рівні ноги, господиня борделю, проте, не відпускала свого рятівника, а, навпаки, ще міцніше вхопила того за зап’ястя.
— Пане Вістовичу, пан мусить мені допомогти, — гаряче прошепотіла вона.
— Чим я вам допоможу? — нервово поцікавився комісар.
— Допоможіть позбутися трупа.
— Ви здуріли, пані Цимес? Хто я по-вашому?
— Тоді хоч би не допустіть розголосу. Якщо сюди прийде поліція, мені кінець... Зрештою, ви також ризикуєте своїм добрим іменем. Я можу розказати, чим ви тут займалися.
Вістовим насмішливо скривився, з чого слід було розуміти, що такий аргумент на нього ніяк не вплинув.
— Благаю вас, пане Вістовичу, — жінка вирішила змінити тактику.
— Послухайте, добродійко, — комісар, доклавши зусиль, нарешті звільнився від її рук: — Ця особа, — він кивнув у бік тіла блудниці, — померла за дуже дивних обставин. До того ж ви бачили, що з нею скоїлось потім. Усе це дуже схоже на якусь хворобу. Хтозна, чи не становить вона загрозу для міста... Треба принаймі, щоб трупа оглянув поліційний лікар. Тому зараз проведіть мене до свого кабінету, де, як я чув, у вас є телефонічний апарат.
Мамка Цимес кивнула і, зробивши відчайдушну спробу витерти кінчиками пальців з-під очей розмазану туш, вийшли з кімнати. Вістовим подався слідом. В її кабінеті, окрім безлічі різноманітних жіночих дрібниць та чималої колекції венеціанських масок, виявилось надзвичайно багато книг. Деякі лежали на столі, і з них тягнулися довгі шовкові закладки. Інші в чіткому порядку стояли на полицях. Аж ніяк не сподіваючись, що господиня борделю виявиться книгоманкою, поліцейський здивовано глянув на неї. Проте пані Цимес знову зайнялася своєю тушшю, тому не помітила цього погляду.
— Телефон на секретері, — мовила вона, не озираючись на комісара.
Вістовим підійшов до апарата і, знявши слухавку, набрав номер телефоністки.
— Дирекцію поліції, прошу, — сказав він, коли та озвалася. — Потрібен доктор Фельнер.
Лікар, на щастя, був на місці, і за декілька хвилин комісар почув у слухавці його хриплуватий голос:
— Фельнер слухає.
— Говорить Вістовим. Мусите прибути на Шпитальну.
— Якого дідька, Вістовичу? В мене справ по зав’язку! — гаркнув той.
— Це дуже важливо, Фельнере.
— Тут усе важливе.
— Докторе, я не жартую. Самі побачите.
З того боку важко, зі свистом зітхнули.
— Номер будинку назвіть, — попросив поліційний лікар.
— Номер... е-е-е... я вас зустріну біля жидівського цвинтаря, — відповів комісар.
— Гаразд. За півгодини буду...
Коли Вістовим відклав слухавку, пані Цимес уже встигла привести себе до ладу. З її обличчя зникли залишки пудри і розмазана туш. І навіть зачіска отримала попередню форму. Про нещодавні події нагадували тільки мокрі від води плями на сукні.
— Що ж, пане Вістовичу, — вона спробувала посміхнутись, — сподіваюся, що ця невеличка неприємність не завадить нам зберегти у подальшому добрі стосунки?
— Маєте незрівнянне почуття гумору, добродійко, — ідучи до дверей, мовив комісар. — Якщо несподівані трупи називати просто «невеличкими неприємностями», то на біса тоді поліція...
Вістовим зайшов до кімнати Янки і забрав звідти свого плаща. Від будинку Мамки Цимес до жидівського цвинтаря можна було дістатись за кілька хвилин, але він вирішив вийти раніше. Хотілося трохи побути на свіжому повітрі.