Доктор Фельнер прийшов учасно, але всім своїм єством виявляв своє невдоволення. Він неохоче привітався з комісаром і запитав, де це чортове місце чи сраний будинок, в якому сталося щось надзвичайно важливе.
Вістовим знав, що лікар, найпевніше, відірвався від приємних посиденьок за дешевою кавою, а не від купи справ, тому зовсім не почувався винним перед ним.
Коли вони зупинились біля будинку Мамки Цимес, доктор з подивом глянув на комісара.
— Тут же бордель, Вістовичу, — сказав він.
— Саме так, — підтвердив поліцейський. — І ми зараз туди зайдемо.
— Нізащо, — обурено відповів Фельнер. — я порядний сім’янин. А назавтра кожен пес у Львові знатиме про мій візит до Мамки Цимес.
Вістовим роззирнувся. Навколо не було ані душі, проте сперечатися з лікарем не хотілося.
— Зайдемо через чорний хід, — сказав він.
— Ви навіть знаєте, де тут чорний хід, Вістовичу? — єхидно запитав Фельнер.
Комісар не відповів. Він мовчки пройшов уздовж вулиці і завернув у вузький непримітний провулок. Фельнер знехотя подався за ним. Провулок виводив у захаращений двір, де Вістовим упевнено рушив до кам’яних сходів, що вели до незамкненої пивниці. Спустившись сходами, чоловіки опинилися в цілковитій темряві, яка смерділа сирістю і котячим лайном.
— Куди ви мене завели, чорт забирай? — спитав лікар.
— Ви ж хотіли, щоб вас не побачили, Фельнере, — відповів комісар. — Тепер можете бути в цьому певні.
— Не кажіть дурниць, Вістовичу. Запаліть сірника.
— Якраз шукаю...
За мить у темряві спалахнуло скупе миготливе світло.
— Тепер мусимо піднятися, — мовив поліцейський і обережно рушив до масивної металевої драбини, що вела на горішній поверх. Угорі Вістовим обережно, але впевнено постукав. За хвилину-другу їм відчинили. На порозі постала господиня борделю. Приклеївши на вуста приязну посмішку, вона мовчки спостерігала, як засапані чоловіки важко вкочувались до її покоїв.
— Пані Цимес, це доктор Фельнер, — комісар вирішив бути поштивим і представити гостя.
— Рада знайомству з паном, — господиня простягнула йому напахчену парфумами руку.
Той відповів спітнілим рукостисканням.
— Де ваш труп? — одразу перейшов до справи доктор. — До живих мене давно не викликають, тож я переконаний, що в цьому домі лежить мертвяк.
— Пан аж так поспішає? — солодкаво мовила господиня. — А я збиралася попросити вас відкоркувати пляшку «Мартеля», бо не жіноча це справа...
Фельнер дістав з кишені хустинку і витер нею обличчя.
— Що ж, залюбки, — сказав він, трохи віддихавшись. — Навряд чи покійник втече кудись, поки я це робитиму...
— Вірно кажете, — погодилась господиня.
Пригостившись коньяком, усі троє відчули себе значно краще.
— Тепер ходімо, — спокійним тоном промовив доктор, поставивши келишок на крихітний журнальний столик.
Мамка Цимес попросила чоловіків іти слідом за нею і за кілька хвилин привела їх до вже знайомої Вістовичу кімнати.
Доктор Фельнер підійшов до ліжка і обережним рухом відкрив обличчя трупа, як це годину тому зробив комісар.
На превеликий подив Вістовича і пані Цимес, лікар не відсахнувся і не вимовив жодного лайливого слова. Звісно, трупи у його практиці були звичною річчю, але ж цей не був схожий на решту. Особливо з огляду на те, що з моменту смерті минуло зовсім мало часу.
— Ми знайшли її сьогодні, — спантеличено мовила господиня.
— Я бачу, — коротко відповів Фельнер.
— Так, але на вигляд тіло...
— Як мумія, — перебив доктор. — Це я також бачу. Але на ній свіжа спальна білизна, на столику сьогоднішній недопитий чай і якийсь дурнуватий дамський романчик, закладений приблизно на сороковій сторінці. Цього досить, аби зрозуміти, що смерть настала нещодавно.
Вістович посміхнувся. Коньяк вчинив з Фельнером диво.
— Що ж з нею сталося? — запитала Мамка Цимес.
— Треба забрати тіло до мене, на Пекарну[22]. Там і розберуся...
— Послухайте, докторе, — господиня благально поглянула на Вістовича, шукаючи в нього підтримки. — Я б не хотіла, щоб цей прикрий випадок набув розголосу. Мені геть не потрібен поспільний інтерес до мого дому... Якщо ваше мовчання має ціну, то я пристану на неї, якою б великою вона не була.
— Тут річ не в ціні, дорога пані Цимес, — похитав головою доктор.
— А в чому ж?
Фельнер відкликав комісара вбік.
— Маєте талант, Вістовичу, — тихо промовив доктор. — Де ви — там неодмінно якась халепа.
— Дідько з ним, Фельнере. Дослідіть труп і, якщо нічого серйозного, то візьміть гроші і забудьте, — відповів той.
— Якби все було так просто... Втім, я вам зараз дещо скажу, а ви вже вирішуйте, як бути далі.
Фельнер подивився у бік трупа, ніби хотів ще раз у чомусь переконатись. Потім перевів погляд на Вістовича і сказав ще тихіше, але чітко вимовляючи кожне слово:
— Пригадуєте справу про смерть професора Сабінського? Точніше, там не було ніякої справи, а тільки здогадки його колеги Зільмана, які ви доручили перевірити Самковському.
— Пригадую, — відповів комісар.
— Самковський попросив мене оглянути тіло покійного професора, — продовжив Фельнер. — І от що я скажу, Вістовичу: труп стариганя виглядав так само, як цей.
Доктор дістав портсигар, добув звідти цигарку собі й Вістовичу і, вже голосніше, спитав дозволу закурити в господині, що стояла від них поодаль. Коли та дозволила, чоловіки продовжили свою притишену розмову.
— Можна припустити, що професор і за життя виглядав не надто свіжо, — вів далі Фельнер, випускаючи два струмені диму зі свого широкого носа. — Але так швидко не розкладаються навіть у старечому віці. Що вже й казати про цю молоду блудницю.
— Звісно, це тільки здогади, — додав він, трохи помовчавши. — Точніше скажу, коли зроблю обидва розтини.
— Гадаєте, обоє вмерли від однакової хвороби? — запитав комісар.
— Хтозна, хтозна. Наразі тільки думки, Вістовичу... Що ж, буду вдячний, якщо виведете мене звідси тим самим шляхом, яким і привели. Тіло нехай господиня перевезе в морг.
Вона, безперечно, може це зробити таємно, якщо їй справді так не хочеться розголосу.
Коли вони попрощались, Вістович повернувся в кімнату, де лежала покійниця. Тепер він ретельно обстежив тут кожну деталь.
— Чимось панові допомогти? — обережно запитала Мамка Цимес, несміливо заглядаючи з-за дверей.
— Зайдіть сюди, — сказав комісар. — Сядьте...
Господиня вмостилася на край фотеля.
— У цій кімнаті Софія жила чи приймала клієнтів? — запитав Вістович.
— І те, й те, — відповіла жінка.
— Коли в неї востаннє був чоловік?
— Два дні тому, перед тим як їй стало зле.
— У вас є список її відвідувачів?
— Звісно, ні. Ви ж знаєте, комісаре, тут усе анонімно...
На цих словах пані Цимес лукаво усміхнулась.
— Тоді вам доведеться напружити пам’ять і згадати кожного, — мовив поліцейський.
— Чоловіки, здебільшого, приховують свої справжні імена, коли приходять сюди, пане Вістовичу.
— Якщо так, то ви їх детально опишите. Хоча б п’ятьох останніх.
— Я спробую, — кивнула жінка.
Вона виглядала втомленою, проте Вістовичу було її не шкода.
— Ви дозволяєте дівчатам курити в покої? — продовжив він свій допит.
— Аж ніяк! Більше того, я заборонила їм курити взагалі. Від цього жовтіють зуби...
— Отже, курять тільки клієнти?
— Так. А чому ви питаєте?
— На підвіконні лишився цигарковий попіл, — сказав Вістовим. — На щастя, тут кепсько прибирали.
— Пане комісаре...
— Даруйте, не хотів вас образити.
Комісар ще раз оглянув покої і зробив кілька записів у своєму блокноті.
— Найміть якихось волоцюг і перевезіть тіло до моргу. Найкраще — після півночі, під ранок. Тоді місто зовсім безлюдне, — сказав він, виходячи з кімнати.