— Он як? — вжахнувся професор. — Якщо й так, то найпевніше, я зробив це не зумисне. Про що, власне, йдеться?
— Пані Цимес повідомила мені, що ви не сповна розрахувалися за послугу її дому...
— Не може бути! — обурено вигукнув Зільман. — Я залишив їй навіть більше...
Тут професор замовк, зрозумівши, що пробовкався. Факт відвідин борделю тепер було пізно заперечувати. Залишалося тільки мовчати і розгублено кліпати очима. Вістович також не поспішав говорити, а вдав, що розглядає інтер’єр вітальні. Незручну мовчанку, втім, порушив сам Зільман:
— Якщо відверто, комісаре, то панянка, з якою... кхм... з якою я... залишився наодинці, так би мовити, навіть не зняла вбрання. Що вже й говорити про інше...
Вістовим із цікавістю поглянув на нього.
— Ми просто погомоніли з нею, — продовжив Зільман. — Я розповів їй про колегу Сабінського та свої тривоги, пов’язані з ним... І знаєте, що? Це дивина, але виявилось, що Софія знайома з цією панянкою.
— З якою панянкою? — не зрозумів комісар.
— З нареченою професора. З Елею Буковською. Уявіть собі!
Комісар і його помічник здивовано перезирнулися.
— А Софія не говорила, за яких обставин вони познайомились? — уточнив комісар.
— Начебто разом навчались у гімназії, — сказав професор.
— Гаразд, і що було далі? У борделі, я маю на увазі.
— Софія попросила передати нареченій Сабінського записку, — продовжив Зільман, — я погодився і виконав прохання.
— Передали особисто в руки?
— Звісно, ні. Залишив у поштовій скриньці професора. Було б соромно зізнатися, в якому місці я провів той вечір...
— Вам відомо, що було в тій записці? — запитав комісар, не звертаючи уваги на благальний тон Зільмана.
— Як ви могли таке подумати, пане Вістовичу? Я не читаю чужої кореспонденції... — обурився професор.
У цьому Вістовим не сумнівався. Підвівшись, поліціянти почали збиратися.
— То що, панове, — несміливо мовив Зільман, проводжаючи їх до дверей: — Чи можу я сподіватися на вашу... емм... так би мовити, чоловічу солідарність?
Вочевидь, той просив зберегти в таємниці його відвідини будинку розпусти.
— Безперечно, — пообіцяв комісар і кивнув професорові наостанок на знак прощання.
На вулиці чоловіки зупинились, ставши посеред хідника, і мовчки закурили. Широка і досить людна о цій порі Личаківська збігала донизу, несучи на собі одинокий електричний трамвай і декілька фіакрів. Над Вістовичем і Самковським височів костел Святого Антонія, а над костелом — декілька розкішних дубів, які засипали простір довкола себе останнім іржавим листям і жолудями.
— Що скажете, Самковський? — запитав комісар, видихнувши з легенів останню порцію диму.
У відповідь той знизав плечима, проте в очах його виднівся інтерес до цієї справи.
— Тоді ось що, — продовжив Вістович: — Відвідайте жіночу гімназію імені королеви Ядвіги. Знає пан, де це?
— Знаю, — відповів ад’юнкт.
— Знайдіть у їхньому архівів особову справу Елі Буковської та її подруги, Софії Вільчевської. Друге прізвище запишіть, ви його навряд чи пам’ятаєте...
Самковський, діставши блокнот і олівець, акуратно все занотував.
— Шукайте все, що може видатись цікавим, — додав комісар. — Бо все цікаве нам неодмінно знадобиться. Я ж спробую зустрітися з невтішною вдовою професора Сабінського...
Чоловіки попрощалися і розійшлись. Самковський кинувся наздоганяти трамвай, а комісар подався вулицею вгору.
Помешкання покійного професора Сабінського, як і розповідав Зільман, справді знаходилось неподалік. Зазирнувши до записника, Вістович ще раз переконався, що відшукав потрібний будинок, і впевнено натиснув кнопку дзвінка. Відчинила привітна жінка старшого віку — очевидно, служниця.
— Слухаю пана, — мовила вона.
— Доброго дня, — привітався комісар, ґречно знімаючи капелюха. — мене звати Адам Вістович, я з поліції. Чи можу я поговорити з пані Буковською, чи то пак, з... пані Сабінською?
— На жаль, господині зараз немає вдома, — відповіла служниця. — Але пан може зайти почекати. Гадаю, вона от-от повернеться.
— Якщо ваша ласка, — сказав комісар.
Жінка провела гостя до вітальні і, взявши його пальто та капелюха, вправно повісила їх на вішак біля п’єца.
— А чи можу я тим часом оглянути кабінет пана професора? — запитав Вістович.
Служниця завагалась і відповіла йому нерішучою усмішкою.
— Може, зачекаєте на пані Сабінську? — мовила вона.
— Навряд чи вона буде проти, — зазначив комісар. — А ми таким чином заощадимо час.
— Що ж, якщо пан наполягає...
— Сміливіше, — підбадьорив Вістович. — Кабінет нагорі?
— Так, прошу нагору...
— Професора поховали? — запитав поліцейський уже на сходах.
— Так, пане комісаре, — важко зітхнула служниця і перехрестилась. — Хай спочиває в мирі.
Кабінет покійного науковця виявився невеликим за розмірами і, до того ж, заваленим книгами та всіляким мотлохом. На чільному місці стояв дерев’яний макет вітрильника і декілька фігурок якихось давніх воїнів. Вістович з цікавістю придивився до цих речей.
— Це дракар, корабель вікінгів, — несподівано пояснила служниця, яка, видно, вирішила не залишати гостя тут наодинці. — А біля нього фігурки скандинавських воїнів.
— Звідки ви знаєте? — оторопів комісар.
— Багато років я була особистим секретарем професора, — пояснила жінка, — тому добре знаю, над чим він працював і чим захоплювався. Служницею в цьому домі я тільки останні кілька місяців, відколи професор покинув роботу в університеті.
— Мабуть, через ту Елю Буковську, — припустив комісар.
Жінка стрепенулась:
— Я цього не сказала...
Вістовим не продовжував тему, а підійшов до чималої скрині, в яку, при потребі, могла б уміститися навіть доросла людина.
— А це що? — запитав він.
— Незадовго до смерті панові професору надіслали з Данціга кілька кам’яних плит, розписаних рунічними символами, — відповіла служниця. — Плити потрапили туди, мабуть, на одному з данських або шведських кораблів і лежали в порту ніким не помічені. Професор Сабінський випадково їх зауважив, коли відвідав Данціг цього літа, і розпорядився надіслати йому їх до Львова.
— У Данцігу проходила всесвітня конфренція знавців скандинавської культури, — додала вона, випереджаючи питання поліцейського. — Професор був знаним дослідником у цій галузі.
Раптом на сходах почулися кроки, а потім і жіночий голос:
— Маріє!..
— Господи! — сполошилася служниця. — Пані повернулась...
З цими словами вона вибігла з кабінету.
— Що ти робила в кабінеті? — почув комісар здивоване запитання господині.
— Там на пані чекають, — відповіла Марія.
— Чекають на мене? — здивувалась хазяйка. — Жаль, я повернулась тільки на хвилинку, змінити капелюшок... Але чому в кабінеті професора?
— Бо пан з поліції.
— Он як...
У дверях з’явилася молода жінка в елегантному taylor suit[25], капелюшкові, що відкидав тінь на її гарне обличчя, і сумочкою-ридикюлем в руках.
— Комісар Адам Вістовим, — поспішив представитись гість.
— Ельвіра Сабінська, — відповіла господиня. — Ви, мабуть, чули, пане комісаре, як я сказала, що поспішаю...
— О, так, не смію вас затримувати, — незворушно сказав поліцейський.
— А ви... залишитесь тут?
— Якщо на те ласка пані.
— Але для чого? Що ви тут шукаєте?
— Нічого конкретного, — відповів комісар. — Просто роблю свою роботу. Роззираюся.
— Це якось пов’язано зі смертю мого чоловіка? — поцікавилася Еля.
— Бачте, пані Сабінська, ваш чоловік був людиною знаною та поважною, — Вістовим не зводив з неї очей, проте говорив м’яко і спокійно. — Тому завдання поліції — з’ясувати всі обставини його смерті, перш ніж залишиться тільки світла пам’ять про нього.