Выбрать главу

Все-таки перевернулась. Подивилася крізь забризкані окуляри шолома — ой, леле! — тьмяніє і тьмяніє вода. Та це ж море! В надрах Місяця — море! І як це добре, що відкрила його — вона. Розповість батькові… Як він назве?

І тут Ольга подумала про повернення до «бібліотеки». Як вибратися з цього моря? З одного боку суцільна кам'яна стіна, видно, відшліфована водою, з другого — вода й вода. Мабуть, мільйони років тому селеніти спустили в цей природний резервуар воду із своїх умираючих річок та морів… Невже звідси немає…

Несподівано її хитнуло, а на скафандр сипнули густі бризки. Оглянулась. Неподалік од неї колами розходились хвилі, неначе там упав камінь. Та ось через якийсь час на поверхню води виринув… Михайло! Ольга відразу впізнала його. І — сказати правду — в першу мить зраділа.

— Михайле! — гукнула в мікрофон. Мовчанка.

— Михайле!

Знову в навушниках ні звука.

Тоді вона легко підпливла до юнака і торкнулася його плеча. Та порозмовляти не вдалося. Крізь окуляри шоломів бачили, що говорять, але звуків не чули. Інколи в навушниках з'являлися якісь невиразні шуми і відразу згасали. Почали перемовлятися жестами. Рації — то не біда, головне, що скафандри втримали!

Михайло показав рукою вбік, Ольга помітила на воді якийсь предмет. Що б то могло бути? Обережно підпливла і ледве не скрикнула: то гойдався її кисневий балон. А якби вони не помітили?

Похапцем, наче боячися, що балон десь дінеться, вона схопила його і притиснула до себе. Так і є — обірвалися лямки. «А в тебе?» — кивнула Михайлові. «Все гаразд» — так само кивком відповів він. При падінні Михайло теж забився — нестерпний біль шпигав аж у саме серце.

Гребучи руками, попливли поруч. Скафандри, наповнені повітрям, допомагали їм триматися на воді, а поза цим плавати тут було так само, як і в морі на Землі. Коли б ще можна було працювати ногами — було б зовсім добре. «Підземелля», налите синьою водою, освітлювалось зовсім слабо. «Світло потрапляє сюди з тунелів, — думав Михайло. — Треба його знайти, не гаючи й хвилини…» Тривожними очима обоє мацали кам'яний «берег», що, підносячись на кілька десятків метрів, переходив у таке ж сіре, важке склепіння. Помітили ще один отвір колодязя угорі, але що з того?

Страх поволі закрадався в Ольжину душу, страх і безнадія. Дівчині здалося, що вже й час зупинився, що вони тут плавають безкінечно довго і ось-ось не вистачить кисню. В уяві вона бачила то стривоженого батька, який біжить сюди тунелями, то себе з Михайлом — вже мертвих на воді. А скоро ж має прибути допомога з Землі… Коли то їх знайдуть?..

Михайло теж бачив, що шансів на порятунок майже нема. І це його злило. Хотілося кинутись на осоружний кам'яний мур, трощити, ламати його дужою рукою…

Отвір!

«Бачиш, Олю, отвір!» гукнув у мікрофон, забувши, що рація не працює. Шум і тріск наповнив йому вуха. Тоді показав рукою і вони попливли швидше. Тільки б вибратися, тільки б вибратися із цього селенітського моря!

Але отвір, видно, проламаний водою, зяяв зависоко. Наче дельфін, підкинувся Михайло вгору. Ще раз, ще… Хапався руками за стіну — слизьку, вкриту мохом, але то були жести відчаю. Інколи йому вдавалося вискочити із води з коліньми, та до пролому було ще високо. Ні за що вхопитися! І кожного разу Михайло падав униз, глибоко, з головою поринаючи у синю воду.

Ольга теж підпливла до стіни, намацала її долонями: а раптом знайдеться хоча б маленька зазубрина!

«Спробую висадити її, — надумався Михайло, — може хоч вона врятується». Але нічого з цього не вийшло. Коли він піднімав дівчину, то сам поринав. Кидок підносив її не набагато вище, ніж Михайло викидався сам.

Потомилися, лягли на воду горілиць. «Невже більше нема отворів? — подумав Михайло. — Мабуть, немає, бо вода випарувалась би. А так — вона ж тут майже герметично закрита… Цей пролом, видно, не такий давній, та й то скільки води випив, бач, як високо! А може й ще де є?» Попливли. Враз Ольга шарпнула його і, коли він оглянувся, показала назад. Те, що вони побачили, було таким несподіваним, таким неймовірним! Вдалині котилася висока хвиля! Що це має означати?

Михайло щось кричав, показував руками то на хвилю, то на пролом. Нарешті вхопив дівчину за пояс і почав одгрібатися від стіни. Ольга здогадалася: хвиля може вдарити їх об камінь… Енергійніше запрацювала руками. Та ось Михайло зупинився, вони обернулися головами до пролому. Знову жестами юнак показував то на отвір, то на хвилю. А вона наближалася, миготіла крутим боком, неначе синім склом. «І що цей Михайло хоче?» подумала Ольга. Враз догадка блискавкою пронизала їй мозок — хвиля ж може викинути їх в пролом!