Приготувались. Затамувавши подих, лічили секунди… Ось вона, ось!..
Все сталося так швидко, що Ольга й оком не змигнула. Опам'яталася на тунельних плитах, оглянулась — який жах! — вони лежать над самісіньким краєм… Відступаючи, вода ледве не винесла їх назад. Що ж це було таке сильне, могутнє і… таке добре? Вони не знали. Та й де їм зараз міркувати над такими питаннями? Ольга спробувала звестись — біль обпік їй усе тіло. Упала, зціпивши зуби від власного болю. Михайло взяв її на руки і, кульгаючи, пішов у глибину тунелю.
Останні кроки Михайла Мілька
Тунель і тунель. Довгий, безкінечний і, як почало здаватися Михайлові, — одноманітний. Знервований усією цією пригодою з падінням, заклопотаний здоров'ям Ольги, він зовсім не звертав уваги на такі речі, повз які раніше байдуже не пройшов би. В одній з величезних печер, через яку вів тунель, лежало щось подібне до кістяка гігантської, мабуть, морської тварини. Михайло не став розглядати цих решток якого-небудь місячного бронтозавра. Ступаючи так, щоб не зачепити їх, він швидко проніс Ольгу через печеру і знову потрапив у тунель. Часто траплялись обвали, інколи неосвітлені квартали, доводилось пробиватися крізь темряву навпомацки. Старався йти весь час уліво: йому здавалося, що саме в цей бік той колодязь, в який вони впали. А поблизу нього він зійде вгору — там «бібліотека»! Нишпорив очима по пилюці, що вкривала підлогу тунелю: хотів, ой, як хотів побачити сліди Івана Макаровича. Адже професор, шукаючи їх, міг спуститися сюди… Але ніяких слідів не було. Тисячі, сотні тисяч років тут не ступала жива нога — непорушним, незайманим лежить віковічний пил… Михайлова ступня тоне в ньому, і юнакові здається, що він іде по пругкому шару днів, століть, епох… Вони тут осипалися і лягали, як жертви в боротьбі живого і неживого. На довгий час неживе перемогло. Та ось на спустілу арену бою прибули вони — радянські люди, і планета починає оживати! «Не журися, Олю! — гукає Михайло в мікрофон. — Життя невмируще, непереборне!»
Дівчина не чує його слів, але крізь окуляри бачить, що він говорить до неї щось підбадьорююче, хороше. Усмішка освітлює їй обличчя. Молодець Михайло, з таким не пропадеш!
А тунель тягнеться безкінечно, повертає то вліво, то вправо, перетинає інші тунелі. На одному перехресті Михайло на хвилинку зупинився. Куди йти? Присів, тримаючи Ольгу на руках, біля якоїсь чудернацької кам'яної фігури. Це було, мабуть, зображення морської тварини, бо ні рук, ні лап, а щось схоже на плавники. «А на верхніх ярусах — статуї жінок, — подумав Михайло. — Але вже, мабуть, недалеко». Підключив запасні кисневі балони. Жестами спитав Ольгу, куди, на її думку, треба йти. Вона обвела поглядом три виходи з перехрестя і показала на той, про який думав і Михайло. Там виднілися сходи вгору — це головне! І він рушив, притискуючи Ольгу до грудей.
Ех, коли б то вони знали, що треба було піти лівіше! Хвилин через п'ять — не більше — натрапили б на пошукову групу з екіпажу другої ракети. Та Михайла привабили сходи, і він чимдуж кинувся по них угору. А там знову натрапили на перехрестя і повернули в такий тунель, що повів їх униз. Вернулися. Блудили за якийсь квартал від партії рятівників. В одному місці Михайло пройшов над ними — їх відділяла кам'яна товща метрів у двадцять п'ять. Варто було лише спуститися… Але спуски він вважав відступом. Тільки вгору!
З'явилася втома, почастішало дихання. «Скоро скінчиться кисень, скінчиться кисень…» застукало в голові. Михайло зрозумів, що вони заблукали в цьому плетиві продовбаних у камені ходів, б'ються, як у гігантському павутинні.
Відчувши, що він втомлюється, Ольга почала пручатись. Вона піде сама!
Михайло зупинився, обережно поставив її. Тримаючись за його плече, Ольга ступнула на ліву ногу і, коли б юнак не підхопив її, упала б. Іти вона все-таки не могла. «Іди, іди сам! — гукала вона. — Може хоч ти врятуєшся!» Михайло зрозумів ці жести, похитав заперечно головою і ще міцніше притиснув її до себе. Та коли б хто збоку побачив, як він ішов, то, не знаючи, що сталось, міг би подумати, що він п'яний. Михайло хитався. Відстебнув порожній запасний балон і, коли він упав у пил, сердито штовхнув його ногою. Балон, прокреслюючи слід, покотився по схилу. За ним полетів і Ольжин.
Ноги в Мілька налились свинцем, іти стало важко. Голова туманилась. Щось давило його, хотіло зупинити, кинути в оцей віковічний порох. «А хіба ти не така ж пилинка? — зашепотіло йому каміння. — Сядь, зупинися, і ти знайдеш вічний спокій, вічний спокій…» «Не хочу спокою! — щось бунтувало в душі, якийсь невгасимий вогонь. — Я живий, і раз я можу пройти ще хоч кілька кроків — я їх пройду!»