— Ви знаєте Юрія, — пояснив слідчий, — і можете багато розповісти про нього. З ваших слів ми зможемо скласти уявлення про цю людину, а отже, якось прогнозувати її вчинки.
— Питайте, — повторила вона.
— Розкажіть, будь ласка, про його сім’ю.
— Та яка сім’я... Мати вмерла при пологах, народжуючи Юрія. Батько теж десь на надсекретній роботі, Кондрашов про нього ніколи не розповідав. Був старший брат, Олег, досить відомий підприємець, загинув років п’ятнадцять тому. Інтернет-провайдер «Мати-ріка», концерн «Єрмак» — чули?
— Так хіба це не сім’ї тутешнього?.. — не закінчив фрази Удодов.
— Губернатора? — голосно перепитала Ольга. — Його. Тепер. «Майбах» Олега — вони тоді тільки-тільки входили в моду замість шестисотих «Меринів»[4] — рознесло вибухом на друзки, тіло мало не по шматочках збирали, похорон був — весь край з’їхався, в закритій труні ховали, звісно. За труною тільки Юра і йшов, а батькові не дозволили, сказали — не можна лице показувати. Ми якраз на другому курсі вчилися, вже зустрічалися. Я тоді весь час біля Юри була. Брата він дуже любив, пам’ятаю, як плакав... А за кілька днів по тому весь бізнес Олега якимось дивним чином перейшов до нових власників, а його сім’я поспіхом емігрувала за кордон... Та ви, якщо хочете про цю історію щось взнати, сходіть до крайової бібліотеки, газети тогочасні почитайте — там все написано, тоді ще журналістам роти не затикали...
— А Юрій?
— А що — Юрій? — здивувалася вона. — Вчився далі, потім служити до війська пішов.
— А на владу образи не затаїв? Адже, якби не дії влади, його життя могло зараз разюче відрізнятися від того, що було направду.
— На кого саме?
— Наприклад: на президента, на того-таки губернатора.
— Мені звідки знати? — знизала плечима Ольга. — При мені ніколи нічого такого не говорив. Та й то: він у місцевому підрозділі служби федеральної охорони служив, а тут вона губернатора, в основному, охороняє... Мабуть, не працював би там, якби зло таїв.
— А може, навпаки, слушного моменту очікував, — задумливо проговорив слідчий.
— Якщо такого, як оце вчора на заводі, щоби всадити обойму в кривдника, то їх у нього за останні кілька років сотні були, — посміхнулася Ольга. Вона вже помітила, що цей Удодов не повторює запитань, що їх ставив полковник Ванін. Це означало тільки одне: їхні дії корелюються. Та дарма: вона не могла більше нічого розповісти по суті. Мабуть, те саме зрозумів і відвідувач. Він спитав ще про якісь дрібниці, потім подякував за розмову та й пішов.
Міркуючи, що в минулому сім’ї Кондрашових варто покопатися, слідчий Андрій Удодов сів до свого автомобіля й попрямував до Верхоярська. Та почати він вирішив не з бібліотеки й старих пропилених підшивок газет, як радила Ольга; це нікуди не подінеться, це можна, до речі, й кому-небудь доручити. Спершу слід поговорити з людьми, котрі працювали з покійним Олегом Кондрашовим в концерні «Єрмак» і пам’ятали ту історію. Зрештою, п’ятнадцять років — не такий довгий термін, щоб не знайшлося очевидців. Хай він був бос, молодий бізнесмен, що сам себе зробив і щиро вважав, що впіймав Бога за бороду, але був же він людиною: з кимось приятелював, комусь симпатизував, когось недолюблював і терпів лише за професійні якості. Крім того, часто-густо найпікантніші подробиці про керівництво знає обслуга: прибиральниці, охорона, водій, секретарка.
Зранку слідчий Удодов завітав до відділу кадрів концерну, і вже за годину йому надали комп’ютерну вибірку всіх працівників, котрі були в штаті півтора десятиліття тому. Він попідкреслював прізвища двома маркерами: рожевим — опитати в першу чергу, жовтим — в другу, за потреби, якщо перші нічого цікавого не скажуть. Деяких взагалі залишив без уваги: видалося малоймовірним, щоби, скажімо, водій-експедитор відділу реалізації готової продукції щось знав про братів Кондрашових аж надто корисне для слідства.
Виявилася цікава деталь: з найближчого оточення Олега на фірмі залишився лише колишній головний інженер, та й той тепер очолював філію у Владикавказі. Опитувані люди згадували період Олегового керівництва фірмою як золоті часи, про його смерть говорили неохоче, з недомовок та натяків, з необережних слів тих, хто втрапив до психологічних пасток, що вміло розставляв Удодов, вимальовувалася некрасива картина: обкладений з усіх боків новим губернатором талановитий підприємець виявився непоступливим і одного дня був підірваний на міні у власному авто. З’ясувалася й така цікава деталь: в концерні працювали нові люди, з ближнього кола Олега не залишилося майже нікого. «Це, власне, зрозуміло: не стало лідера, розбіглася й команда», — второпав тямовитий слідчий, але знов повернувся до відділу кадрів і про всяк випадок витребував новий список: заступники, головний бухгалтер, секретарка й служба безпеки станом на день загибелі президента компанії. Цей реєстр він дав у комп’ютерний центр обласного УВС з проханням якомога швидше з’ясувати сьогоднішнє місце проживання цих людей. Програмісти не забарилися, але відповіддю вкрай здивували Удодова: виявилося, що більшість фігурантів переїхали до міста Домськ. Тільки секретарка колишнього шефа, Вікторія Розанова, котру дехто згадував як вірного цербера Олега Карташова, мешкала неподалік від столиці, в невеличкому місті Калашисі.