— Якщо, звичайно, ти мені допоможеш.
Маргарита напружилася.
— Допомогти тобі? Але якщо тебе спіймають на гарячому, я стану співучасницею вбивства.
— Так, мабуть. Але я не наполягаю. Це всього-на-всього пропозиція. Мені просто треба, щоб хтось постояв на шухері в коридорі та дав би мені сигнал у разі, коли який-небудь гульвіса припреться, коли я затягатиму тіло до ліфта. Саме в цьому найбільший ризик — протягти труп по цілому коридору. Хтось може з’явитися на сходах.
— Ти збираєшся робити це зараз? — Маргаритин голос звучав напружено.
Гаранджа подивився на годинник: пів на четверту ночі.
— Так, мабуть, час. Зараз якраз затишшя, мертва година. Кращої можливості не буде.
— Просто зараз?
— Так, якщо ти допоможеш.
І Маргарита зважилася. Усе, чого вона домоглася на своєму шляху, й усе, чого досяг Віталій, може бути втрачене за одну мить, варто кому-небудь побачити, як Гаранджа тягне мертве тіло коридором. Вона сказала собі, що не має права залишити Віталія напризволяще. Зрештою, він багато зробив для неї, попри всі його вади. Доведеться йому допомогти.
— Я піду до сходів, — прошепотіла жінка. — У разі небезпеки голосно вимовлю: «На добраніч!» Ти маєш поквапитися, любий!
Він розглядав Маргаритине обличчя, не приховуючи подиву.
— Усе ж я не розумію, чому ти допомагаєш мені.
Вона спалахнула:
— Не має значення чому, якщо ти досі не допетрав. Тобі не спадало на думку, що я просто кохаю тебе і не хочу, аби з тобою трапилося найгірше? Я це зроблю. Але певна, що це тобі так не минеться, доведеться ж бо за все заплатити.
Його руки мимохіть стислися в кулаки, обличчя почервоніло від гніву.
— Кохання — лише балачки! — вигукнув Гаранджа. — Ти й зараз думаєш лише про себе! Я не такий дурний, аби тішити себе надіями, що ти турбуєшся про мене. Ти робиш це виключно заради себе, чи не так?
— А ти заради кого це зробив? Ти згадав про мене хоч на мить? Тоді чого ж ти дивуєшся? Чому я повинна страждати через твої забаганки? Коли привів сюди дівчину, щоб вбити її, ти думав про щось, окрім свого враженого самолюбства? У тебе геть дах поїхав! Але я не дозволю зруйнувати все, чого добилася за стільки років. Я готова ризикувати й допоможу тобі. Але ти вчинив жорстоко стосовно мене. Я не заслуговую на таке!
Маргарита побачила, як обличчя Віталія скривилось, на очах виступили сльози. Він простяг до неї руки, наче маленька дитина, яка шукає захисту у матері.
— Ти ж не кинеш мене, Маргарите? Не залишиш самого? Мені так страшно! Не віддавай мене їм! — Гаранджа впав навколішки, чіпляючись за її ноги. — Ти єдина, хто мене розуміє. Ти завжди прощала мене. Пробач і зараз, — він заридав.
Маргарита була вражена. Її почуття взяли гору над розумом. Вона опустилася на підлогу, обійняла Гаранджу за плечі й заходилася заколисувати його, втішаючи, наче той і справді був маленькою дитиною. Так тривало досить довго. І знову жінка отямилася першою. Вона підвелася на рівні, підійшла до бару, налила бренді у два келихи, один простягла Віталію.
— Випий!
Одним духом він вихилив чималу чарку.
Тоді Маргарита дістала портсигар, запропонувала йому сигарету, і без жодного слова вони запалили.
— Маргарито, я не божевільний! Повір мені!
Дівчина піднесла палець до вуст:
— Т-с-с-с! Звісно ж, ні.
— Я тільки хотів покарати цю малу хвойду. Вона ж посміялася з мене!
— Знаю. Але ти повинен бути вищим за образи. Хто вона така, щоб глузувати з тебе! Брудне ганчір’я! Ти не повинен був звертати на неї уваги. А тепер наше спільне життя під загрозою.
— Ні, люба, ні, я все виправлю, повір мені.
Маргарита тяжко зітхнула:
— Звичайно, любий. Але час діяти. На жаль…
— Чесно зізнаюся тобі, Маргарито, я думав, що мене це розрадить. Але чомусь не відчуваю жодної втіхи. Я…
Маргарита притушила сигарету в попільничці.
— Я не бажаю вислуховувати твоїх виправдань, Віталію, не хочу чути подробиць. Ми в страшній халепі, і тепер ти повинен постаратися врятувати мене і себе від можливих наслідків.
— Звичайно.
— Ти готовий? — запитала жінка і відчинила двері.
— Так.
— Я викличу ліфт. Поквапся. — вже в коридорі Маргарита почула, як Віталій відмикає шафу.
Роззирнувшись крадькома довкіл, вона підійшла до ліфта й натисла кнопку. Потім рушила до сходів, подивилася, чи немає когось там, повернула знову до ліфта — табло над ним показувало, що кабіна йде нагору. Якийсь час вона постояла, потім не зовсім упевнено повернула назад до номера. У кімнаті Віталія дверцята шафи були відчинені. Вона зазирнула туди, відчуваючи, як у неї всередині все тремтить. У шафі не було нічого такого, що нагадувало — тут кілька годин знаходився труп. Маргарита поспішно вийшла зі спальні Гаранджі й упала у м’яке крісло.