— Віталію!
Гаранджа озирнувся. Холом чимчикувала Маргарита — як завжди яскраво й вишукано вдягнута, вона привернула б загальну увагу, та, на жаль, поряд майже нікого не було.
— А, вітаю, люба, — зрадів він. — Куди ти зібралася?
— Йди за мною! — наказала вона, продовжуючи рухатися до вхідних дверей.
Він відразу зрозумів: щось негаразд. Проте захоплююче відчуття зверхності не полишало його. Гаранджа вийшов на вулицю слідом за Маргаритою. Був спекотний ранок.
— Куди це ми? — поцікавився Гаранджа.
— Треба побалакати, — кинула Маргарита у відповідь.
Вони перетнули вулицю й увійшли до невеличкої кав’ярні, майже порожньої о цій порі. Маргарита попросила офіціанта принести кави та холодної мінералки. Гаранджа всівся напроти неї і, стиснувши руки у кулаки, спитав:
— Що трапилося?
Маргарита відкрила сумочку, дістала сигарету, припалила одну й пильно подивилася на Гаранджу. Жінка мало не плакала, руки її тремтіли, а темні очі підозріло блищали.
— Ти ще запитуєш! — з докором кинула вона. — Ти ще смієш запитувати, що сталося!
Гаранджа захвилювався. Адже ця жінка завжди добре володіла собою.
— Заспокойся, — буркнув Віталій, відчувши, що червоніє від люті. — У чому річ?
— Подзвонила жінка, — відповіла Маргарита, намагаючись говорити тихо. — Сказала, що хоче мене бачити, дала якусь адресу на Подолі. Коротше, вона знає, що це зробив ти.
Віталій завмер. Несподіваний поворот!
— Про що ти кажеш? — ледь чутно спитав він. — Хто вона? Звідки може все знати?
— Її звуть Тетяна Назарук. Вона сказала, що мене можуть зацікавити якісь фотографії. І вони, себто ці фотографії, якось пов’язані з тим, що трапилося вчора в готелі «Палас». Заявила, що чекає мене протягом години, а потім повісила трубку.
— Фотографії? Які? Що на них? — Віталій на мить отетерів.
— Більше вона нічого не додала. Чи міг хтось сфотографувати тебе, коли ти ніс дівчину до ліфта?
— Певен, що ні, тим більше за такого освітлення. — Гаранджа знову заспокоївся. Там треба було б використовувати спалах.
І несподівано замовк, пригадавши слова майора: «Ви випадково не бачили чоловіка, який тинявся коридорами з камерою. Начальник охорони готелю помітив, як він стукав у двері вашого номера. Він фоторепортер. Його звуть Геннадій Калач».
— Мені здається… я знаю, — він витяг носовичка і витер обличчя й руки. — Там був фотограф. Слідчий мені про це повідомив.
— Слідчий? — Маргарита напружилася. — Ти розмовляв зі слідчим?
— Вони звідкілясь довідалися, що я балакав з цією дівчиною у барі, і подумали, напевно, що зможу чимось їм допомогти, — пояснив Віталій Гаранджа. — У розмові майор Дементій згадав цього чоловіка. Це Геннадій Калач, і зараз його розшукує міліція.
— І ти так спокійно про це говориш? — зойкнула Маргарита.
— Авжеж, — кивнув Гаранджа, — і тобі раджу заспокоїтися. Хвилюватимемося у міру надходження неприємностей. А їх поки немає.
Маргарита схопилася за свою сумочку.
— Немає! Ти сам себе чуєш? Віталію, я боюся!
— Люба моя, — Віталій поклав руку їй на зап’ясток і міцно стиснув. — Довірся мені. Поки що не трапилося нічого надзвичайного. Ну, побалакав зі мною ментяра. До речі, він поводився достатньо шанобливо: очевидно, розуміє, хто він і хто я. Але ж це чиста формальність. Вони опитуватимуть усіх, хто розмовляв з Жанною, хто взагалі був з нею знайомий, з ким вона працювала. Що ж до цієї жінки… — він замислився. — Ти повинна з нею зустрітися. Фотографії, може, нічого не варті, а ти так розхвилювалася, ось і сльози на очах з’явилися. Заспокойся, дорогенька.
— Ти справді думаєш, що нічого страшного не трапилося? — вона підвелася. — Я незабаром довідаюся.
— Так, довідайся, але не сперечайся з нею і нічого не обіцяй. Запам’ятай — я все владнаю.
Маргарита посміхнулася крізь сльози:
— Я — Гудвін, великий і могутній?
— Якби я не був найкращий, хіба ти була б зі мною? — лагідно запитав Віталій. — Іди і нічого не бійся. А потім вирішимо, що робити. Я чекатиму тебе в номері.
Маргарита пішла, а він довго ще сидів над порожньою чашкою і думав, як швидко й легко було її зламати. А він вважав її надійною спільницею. Шкода. Але зараз на часі — знайти вихід з цієї ситуації. А щоб це вирішити, треба дізнатися, наскільки небезпечні фотографії. Скоріш за все, нічого серйозного, інакше Тетяна Назарук навіть не подумала б зв’язуватися з Маргаритою.