— До Венеції? — вона похитала головою. — Мені дуже хотілося б, але це, на жаль, неможливо.
— Але ми одружимося, — вигукнув він, знаючи, що цього ніколи не буде.
Ніна посміхнулася, поклала руку йому на плече:
— То й що? Мої батьки старенькі. Я не можу їх покинути. Поки вони живі, я залишатимусь з ними.
— Ти занапастиш себе, — дорікнув Віталій. — Що буде з тобою, коли їх не стане? Та я ж ненадовго заберу тебе звідси.
— Давай не будемо обговорювати цю тему. Краще скажи, що збираєшся робити сьогодні вранці? Я буду зайнята до третьої. А потім ми можемо піти на пляж або ще кудись.
— Я залишуся тут, — сказав Гаранджа. — Страшенно втомився.
— Звичайно, залишайся, якщо хочеш і якщо хазяйка дозволить. Але хіба не краще повалятися на пляжі?
— Ой, уже набридло це сонце. А тут мені дуже подобається, — Віталій посміхнувся їй, допив каву і знову вмостився на ліжку. — Ми маємо кілька днів, аби побути разом, Ніно. Нам буде добре вдвох. Чи не так?
Вона ніжно провела рукою по його щоці:
— Я піду, а ти ще трохи поспи.
— А кав’ярня вже відчинена?
— Ні, вона почне працювати тільки о десятій.
Ніна нахилилася, поцілувала його, взяла тацю й вийшла з кімнати.
— Скажи Алевтині, що я пізніше розрахуюсь, — гукнув услід Гаранджа, а тоді відкинувся на подушки, підклавши руки під голову.
Раптом Віталій почув голоси внизу. Це його стурбувало. Менти? Він підійшов до вікна, подивився. Міліціонер досі стояв біля будинку, де знайшли Калача, а машина з антеною вже поїхала. Відійшовши від вікна, він перетнув кімнату, прочинив двері. Руку опустив у кишеню, де лежав ніж. Знизу доносився притишений чоловічий голос, який щось пояснював Алевтині й Ніні. Але Гаранджа не міг розібрати, про що йдеться.
Дуже тихо він вийшов з кімнати і, звісившись через бильця, подивився вниз. Але побачив тільки стрункі Алевтинині ноги, її співрозмовник був поза полем його зору.
— Це убивство, — промовив чоловічий голос. — Тут немає жодних сумнівів. Я щойно розмовляв з ментом. Там, біля підворіття, залишили пост. Він стверджує, що це лише наївна спроба представити вбивство як самогубство.
Гаранджа нахилився ще більше вперед, щоб чути все, що каже цей чоловік.
— А ще оперативник сказав, що вбивця десь бродить вулицями. Вони вже знають, хто це. Тому будь обережна з відвідувачами.
Алевтина засміялася.
— Я не з полохливих, та й він навряд чи повернеться в цей район, — сказала вона.
— Ти помиляєшся. Убивці часто повертаються на місце злочину. Але, з другого боку, тобі справді нема чого хвилюватися. Ми приглянемо за твоєю кав’ярнею. А мені треба йти. Сьогодні знову купа роботи. Ну, добре, бувай.
Алевтина теж зникла з поля зору Гаранджи. Він чув, як двері кав’ярні зачинилися і в замку повернувся ключ.
«Виходить, менти впевнені, що Калач не покінчив життя самогубством, — подумав Гаранджа. — Так, вони не дурні. Важко буде їх обвести навколо пальця».
Віталій безшумно спустився вниз і зайшов у бар. Ніна сиділа за столом спиною до нього, перед нею лежала газета. Він мовчки дивився на неї, але дівчина, відчувши, що хтось стоїть позаду, озирнулася. Господині ніде не було.
— Міліція розшукала того чоловіка, про якого вони вчора запитували. Його звуть Геннадій Калач, — сказала Ніна. — і знайшли його мертвим он у тому будинку навпроти. Кажуть, що це вбивство. І вони думають, що це теж зробив убивця Жанни Задорожної. Мабуть, він таки божевільний.
— Він не божевільний, — зі злістю відказав Гаранджа. — Я тобі вже пояснював це. Ніякий він не божевільний.
— Та напевно божевільний. От тисячі нормальних людей ходять по землі й нікого не вбивають. Лише психічно неадекватна людина може вдатися до такого методу вирішення проблем. Принаймні я так думаю. — дівчина знову зазирнула в газету. — Майор Микола Дементій займається розслідуванням. Дуже розумний чоловік. Он у газеті написано, що він знає, хто скоїв ці злочини.
— А чому вони вважають, що Калач не покінчив з собою? — запитав Гаранджа.
— Тут не пояснюють, — Ніна зробила невелику паузу, потім почала читати вголос: — «Під нігтями мертвої дівчини було знайдено сліди крові й людської шкіри. Є підозра, що покійна пручалася, коли вбивця її душив, і сильно подряпала йому руку. Міліція просить терміново повідомити, якщо хто-небудь бачив чоловіка з подряпинами на руці».
Дівчина випрямилася і повернулася до Гаранджи.
— Як цікаво… Саме такі дрібниці й виказують убивць. Подряпини на руці… — вона замовкла і подивилася на Віталія. А той позадкував від юнки. Обличчя Гаранджи сполотніло, очі заблищали, а лівою рукою він намагався прикрити подряпини на правій.