— Не кажи нічого, будь ласка, — благала вона Віталія, не підводячи на нього очей. — Іди звідси. Будь ласка, йди.
Гаранджа на мить замовк. А тоді знову заговорив:
— Іти? Куди? Я хочу, щоб ти допомогла мені. Адже ти кохаєш мене, Ніно? Ти ж сама казала про це минулої вночі. Коли люди кохають одне одного, вони приходять на допомогу у скрутний момент. Зараз для мене настав саме такий. Я потребую допомоги і дуже сподіваюся на тебе.
Дівчина потроху заспокоювалася. Вона розуміла небезпеку, і мозок її гарячково шукав вихід. Тоді Ніна вирішила підіграти йому й сміливо глянула на Віталія. По його обличчю блукала якась дивна посмішка. Раптом дівчина помітила, що позаду нього стоїть до смерті перелякана Алевтина. Виявляється, вона чула їхні останні слова.
— Але я не можу їхати з тобою, — сказала юнка, намагаючись стримати дрож у голосі.
— Ти повинна мені допомогти. — Гаранджа наблизився до неї. — Ти ж хочеш мені допомогти?
Алевтина, непомітно для Віталія, позадкувала до виходу.
У цю мить Ніна голосно закричала:
— Не підходь до мене!
Тепер Гаранджа впевнився, що не зумів переконати це дурне дівчисько. А він-то вважав, що Ніна належить йому душею і тілом, що він цілковитий її володар. І Віталій наважився. Треба кінчати з нею і тікати звідси. Адже менти ось-ось нагрянуть сюди. Проте тут він завважив, що дівчина дивиться на щось позад нього. Гаранджа рвучко обернувся і побачив, як господиня кав’ярні намагається відчинити двері. Він кинувся до неї. Ніж зблиснув у його руці. А з горішнього поверху поволі спускався Алевтинин літній чоловік. Вочевидь, він не второпав що тут відбувається.
Гаранджа миттєво зорієнтувався. Він швидко підскочив до жінки, яка вовтузилася із замком і вже майже відчинила його, і різонув ножем їй по горлу. Кров вдарила фонтаном з-під його руки, а Алевтина м’яко осіла на підлогу. Чоловік на сходах по-звірячому закричав. Гаранджа одним стрибком опинився біля нього. Наступної миті чоловік, не припиняючи кричати, котився сходами і різко замовк, досягнувши підлоги.
Гаранджа знову кинувся до Ніни.
Вона стояла, заклякнувши від жаху. За ці кілька секунд, що минули, дівчина навіть не посміла ворухнутися.
— Я ж тобі казав: не бійся мене, — прошипів Гаранджа. Його голос зробився жорстким: — Не будь дурною, ти тепер пов’язана зі мною. Інакше мені доведеться вжити певних заходів.
Ніна благала:
— Не підходь до мене, не підходь! Я спробую тобі допомогти. Але, будь ласка, не підходь до мене. Не чіпай мене.
Хоча й обоє розуміли, що єдиний вихід для нього — убити її, якщо він не зміг її підкорити. Це набагато безпечніше… І зробити це треба негайно.
Гаранджа повільно рушив у бік дівчини. Нажахана, Ніна стояла, наче спаралізована, і мовчки дивилася на нього, навіть кричати не могла.
Серед тиші, що запанувала довкіл, особливо добре чути було тяжкий тупіт ніг. Хтось біг сюди. Це Скорохід, зачувши крик старого, кинувся до зачиненої ще кав’ярні, гукнувши напарнику, щоб викликав Дементія. На ходу він витягав табельний пістолет.
Ці звуки наче пробудили Гаранджу. Він зрозумів: почався відлік останніх секунд — і кинувся до Ніни. Але нажахана дівчина з останніх сил доскочила до дверей, обминула розпластане тіло Алевтини і вивалилася на вулицю. Вона дико кричала. Гаранджа кинувся слідом, не тямлячи себе. Дівчина зненацька впала посеред мостової. І цією миті пролунали постріли. Ніна лежала, закриваючи голову руками, але минали секунди, і ніхто на неї не нападав. Вона обережно підвела голову. За кілька кроків від неї простягся, незграбно підвернувши ногу, Гаранджа. Якийсь час Ніна безтямно дивилася на мертве тіло, і раптом зрозумівши, що для неї все закінчилося, дівчина втратила свідомість.
Заверещали гальма. Неподалік зупинилася міліцейська машина. Звідти вискочили Микола Дементій і Авенір Дейкало, майор кинувся до дівчини і підняв її на руки.
— «Швидку» мерщій, — гукнув він. І додав: — Візьміть її.
Міліціонери у цей час намагалася стримати натовп, який швидко збирався на вулиці.
У кав’ярні Дементій блискавично оцінив обстановку, віддав необхідні розпорядження. А потому підсумував.
— От і все. Тепер справа за експертами. А ти, — він звернувся до Дейкала, — іди писати свою сенсаційну статтю.
Проте Дейкало зосереджено розмірковував.
— Тобі щось не до вподоби? — уїдливо спитав Дементій.
Він розумів: тепер на нього накинеться преса з обвинуваченнями у перевищені повноважень. Йому і самому не подобалося, що головний підозрюваний мертвий.
— Та ні, — похитав головою Авенір. — Розумієш, тут усе зрозуміло.