— На твiй погляд, вiн не закохався в мене, а просто захворiв?
— Нiчого я в цих справах не розумiю, — занервувався товариш Вовчик. — Але думаю — так.
— А я от думаю iнакше, — самовпевнено сказала Аглая. — Я думаю, що вiн i захворiв, i закохався. Але захворiв саме тому, що закохався в мене. Коли хочеш, я докажу це тобi хоч завтра. Завтра зустрiнусь — i нiякої хвороби не буде. Ти вiриш?
— Нiчого менi доказувати, — нервово кинув лiнгвiст, — бо я тобi все одно не повiрю.
Аглая знаком запитання застигла в гамаку: вона йе чекала такої смiливостi вiд товариша Вовчика.
— Чому ж ти не повiриш? — спитала вона.
— А тому, що я не перший рiк знаю Карамазова. Ти можеш його заспокоїти, але це все-таки палiатив.
— Хiба з ним уже були такi приступи?
— Звичайно, були, i незалежно вiд того, чи закохався вiн у когось, чи нi.
— Значить, це приступи божевiлля, i я для нього тiльки зачiпка?
— Не знаю, якi це приступи. Але я знаю, що ти зовсiм випадково попала в поле його зору й саме в момент рецидиву його iдiотської хвороби.
Аглая замислилась. Декiлька секунд тiльки цвiркун порушував тишу вечiрнього абрикосового саду.
Все-таки це не вияснення, — нарештi сказала вода. Треба спершу дошукатись причин його хвороби, i тiльки тодi можна говорити, чим я можу бути для нього: палiативом чи справжнiми лiками.
— Тут про причини не доводиться говорити, — незадоволено промовив товариш Вовчик. — Причини яснi: психiчна спадщина батькiв.
— Звичайно, тут не без психiчної спадщини батькiв, але мати тiльки її на увазi — це значить нiчого не розумiти… А я от усе розумiю.
Лiнгвiст здвигнув плечима. Хоч вiн i чув вiд Карамазова, що Аглая розумна дiвчина, але тепер вiн починає сумнiватись у цьому. Як це вона все розумiє? Вiдкiля вона так знає Карамазова за якiсь маленькi тижнi? Чи, може, їй розповiли про нього провiнцiальнi кумушки? Чи, може, сам Дмитрiй говорив про себе? Так це ж несерйозно.
— Що ж ти розумiєш? — iронiчно спитав вiн. — Я от, наприклад, далi одмовляюсь переливати з пустого в порожнє.
— По-перше, — спокiйно почала Аглая, — я беру вiд тебе слово, що про нашу розмову Дмитрiй нiчого не буде знати. По-друге, я одразу ж заявляю тобi, що я Карамазова краще тебе знаю. Знаю тому, що Карамазових сьогоднi тисячi. Дмитрiй Карамазов, хай буде тобi вiдомо, — тип. Це я пiдмiтила вже з першої нашої з ним зустрiчi, коли менi довелось розмовляти з ним. Що це за тип, я вже говорила самому Дмитрiю, i тепер менi залишається тiльки дещо додати. Ти мене хочеш слухати?
— Прошу! — поспiшно промовив товариш Вовчик: спокiйна Аглаїна самовпевненiсть уже примушувала його ставитись до неї з деякою повагою.
— Ну от. Будемо по черзi. Скiльки, скажемо, рокiв Карамазову? Мабуть, тридцять три — тридцять п'ять? Так?.. Я це знала. Це саме та людина, що, вискочивши з сiреньких гiмназiальних штанцiв, одразу ж ускочила в епоху вiйни й революцiї. Отже, по-перше, Карамазов недоучка. Далi: вiн опозицiонер? Так?.. Я й це знала. Карамазови не можуть бути не опозицiонерами, бо подiї вони прийняли крiзь призму своєї романтичної уяви про свiт. Вони не можуть заспокоїтись, бо їм на роду написано тривожити громадську думку.
— Ну, це вже ти чула вiд самого Дмитрiя, — сказав товариш Вовчик, згадуючи характеристику новiтньої карамазовщини як перманентного руху, що її дав сам Карамазов.
— Нiчого я вiд нього не чула, — сухо промовила Аглая i продовжувала: — Отже, маємо безперечно здiбного недоучку з романтичним складом натури. Значить, маємо те, що прийнято називати щирою людиною i що можна пiдкупити щирiстю й використати на всi сто вiдсоткiв. Карамазова захопила соцiальна революцiя своїм розмахом, своїми соцiальними iдеалами, що їх вона поставила на своєму прапорi. В iм'я цих iдеалiв вiн iшов на смерть i пiшов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати Дмитрiй Карамазов, коли вiн, попавши в так зване "соцiалiстичне" оточення, побачив, що з розмаху нiчого не вийшло й що його Комунiстична партiя потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собi "собiрателя землi руської" i спускається, так би мовити, на тормозах до iнтересiв хитренького мiщанина-середнячка. Це вже занадто, бо, на погляд Карамазова, цей середнячок завжди стоїть i стояв грiзною примарою на путях до свiтового прогресу i, значить, на його погляд, до справжнього соцiалiзму.
— Але це до нашої справи, здається, не має нiякого вiдношення? — обережно вставив товариш Вовчик.
— Чи не боїшся ти, що нас хтось пiдслухає? — з'язвила Аглая. — Тодi я буду мовчати.
— Будь ласка, — здвигнув плечима лiнгвiст. — Чого менi бояться, коли я цiлком радянська людина i всi це добре знають. Що я не люблю полiтики, так це зовсiм iнша справа.