Крізь її страх прорвався голос Бордового, який кричав:
— Тридцять секунд!
Лорелін іще якусь мить вдивлялась у Валеріана, а потім стисла зуби. Квиління не поверне його до життя. А от якщо з’ясувати, де він упав, то, може, їй це вдасться. Вона відвела очі від його простягненого тіла й роззирнулася довкола кручі, на якій стояв її двійник.
— П’ятдесят секунд! — прокричав Жовтий.
— Вибирайтеся!
— Негайно! — зойкнув Бордовий.
Але Лорелін вибратися не могла.
Поки що. Вона мала з’ясувати, де лежав чоловік, якого вона…
Зображення розмилося вдруге, але цього разу не від сліз. Раптом Лорелін відчула себе виснаженою, ніби пробігла двісті кілометрів без зупинки, і збагнула, що виснажується від напруження аж ніяк не тіло її, а розум.
«Давай, Лорелін».
Аж ось воно. Її гарячковий погляд впав на трубу, на якій фарбою були нанесені слова. У голові замакітрилося. Вона чинила спротив, але ноги не слухалися й раптом підігнулися. Вона боляче впала навколішки, але їй вдалося побачити й запам’ятати інформацію.
Р.630.СХ.СУЛБ… ЗАКОНС.
Зображення зникло.
Лорелін ледве могла ворухнути руками, але примусила себе їх підняти. Тремтливими великими пальцями рук вона намацала і вхопила слизьку істоту, що покривала її голову й тулуб. З останніх сил вона вивернула й відірвала від себе клейку медузу. Та брьохнулася на причал, шльопнувши мокрою поверхнею, а вона дивилася на неї, дрижачи, уся мокра від поту й морської води, виснажена майже до втрати пам’яті.
Медуза була повністю чорна.
— Неймовірно! — вигукнув Синій.
— Одна хвилина…
— …і десять секунд! — схвильовано заволав Жовтий.
— Це — рекорд! — виголосив Синій.
Медуза затріпотіла. Лорелін, скрививши у відразі губи, спостерігала за тим, як вона підтяглася до краю причалу і з тихим плескотом ковзнула в рідну стихію.
— З вами все гаразд? — занепокоєно спитав Бордовий.
— Ви знайшли його? — поцікавився Жовтий.
Задихаючись, Лорелін випалила:
— Р.бЗО.СХ.СУЛЬ… ЗАКОНС.
Усе ще стоячи рачки, вона подивилася вгору на своїх супутників.
— Хтось із вас може сказати, що воно означає?
Вони виразно подивились один на одного, і Синій заговорив:
— Шістсот тридцятий рівень на схід.
— Найпевніше труба для викидів сульфатів.
— Очевидно, законсервована, — додав Жовтий з видимим невдоволенням від того, що доводиться пояснювати такі банальності.
Ця трійця не раз і не двічі викликала роздратування. Але сьогодні вони виконали всі свої обіцянки, нехай і за платню. І завдяки їм вона зможе знайти Валеріана.
— Дякую, — щиро сказала Лорелін і всміхнулась їм усім.
— Будь-ласка, сержанте, — промовив Синій і, поклавши коротку руку на середину вузького огруддя, зробив легкий уклін.
— Бажаєте детальну мапу? — запропонував Бордовий.
— З істотною знижкою, — додав, ніби нічого не сталося, Жовтий.
Сержант Неза був одним з небагатьох, у кого для Окто-Бара були гарні новини. Засікли агента Лорелін.
Неза був високий, стрункий, прямий, як тополя.
— Ми прослідкували за сержантом Лорелін з допомогою біологічних засобів аж до цього місця, — він тицьнув у мапу станції.
— І що це вона робила на березі Галанського моря? — здивовано запитав Окто-Бар. Уся ця справа ставала дедалі дивнішою.
— Ми цього ще не з’ясували, пане генерал, — відповів Неза. — Але ми знаємо, що після того вона вкрала транспортний засіб та подалася до червоної зони. — І додав з дещо меншою впевненістю в голосі:
— А отут ми загубили зв’язок із нею.
Окто-Бар підняв брови. Червона зона… Ледве помітна усмішка заграла на його обличчі.
— Не маю жодного уявлення, як їй це вдалось, але, здається, вона виявила розміщення майора!
— Якщо це правда, гарних новин трохи побільшало.
У двері просунув голову ще один сержант і сором’язливо запитав:
— Пане генерал, там теє… там троє доґан-даґізів, які стверджують, що мають цікаву для нас інформацію.
Доґан-даґізів ніхто не любив. Вони жили з того, що торгували інформацією. Безкоштовно вони нею не ділились. У молодого сержанта були підстави говорити про них знехотя. Одначе два найкращі просторово-часові агенти безслідно зникли, і Окто-Бар не збирався нехтувати будь-якою зачіпкою, навіть якщо її принесло йому трійко доґан-даґізів.
— Впустіть їх.
Окто-Бар повернувся. Трійця, догідливо човгаючи, зайшла.
Він по черзі згрізна вдивлявся в кожного з них.
— Дозвольте покірливо висловити вам нашу повагу, пане генерале, — почав Синій.