Лорелін хотіла розповісти йому все це до нестерпно болісних дрібниць, але тепер усі її думки змішалися.
— Який же ти бовдур! — тільки й вимовила вона.
— Агов, охолонь, — сказав Валеріан, трохи всміхаючись. Треба ж таке! Йому це ще й подобалося! Він нахилився, підняв зброю, яку вона поклала на скелястий ґрунт, і запхав собі за пояс.
— Я довірився тобі навіть більше, ніж собі. Хіба не цього ти хотіла?
— Ні!
Валеріан хитнувся з боку в бік, а потім обгорнув її руками й притягнув до себе.
— Ти чарівна жінка, Лорелін. Як ти гадаєш, чому я хочу одружитися з тобою?
— А чого його виходити заміж за невдячного чванька?
— Та я й сам не знаю, можливо, тому, що без нього ти жити не можеш. Дивись, що я маю на увазі: коли він зникає з поля твого зору, ти вирушаєш на його пошуки.
Лорелін остовпіла від його егоцентризму й нахабства. Він нахилився, сподіваючись на другий поцілунок, але їй увірвався терпець. Вона відвернулася й різко відштовхнула його. Коли він відступив, то побачив лише холод в її блакитних очах.
— Маємо закінчити операцію, пане майор. Пам’ятаєте про це? — крижаним голосом проказала вона.
Валеріан зітхнув, опустив руки, а потім підняв їх угору, ніби промовляючи «ти перемогла», і пішов нишпорити поміж уламками скай-джета. Там, куди вони зібралися, їм буде потрібна зброя.
Лорелін відвернулася й задивилась на печеру, що відкривалася перед ними. Одну руку вона просунула в контейнер на поясі й попестила звірка-конвертера, щоб заспокоїти разом і його, і себе. Він лагідно куснув її за пальці, і вона всміхнулась.
— Ти, здається, казав, що дівчина з твого сну мала звірка-конвертера, схожого на нашого малого друзяку? — запитала Лорелін і, востаннє провівши пальцем по лускатій спинці конвертера, надійно замкнула контейнер.
— Так і було, — відповів Валеріан, стоячи спиною до неї і длубаючись в уламках.
Лорелін на руку сів метелик. Він був дуже красивий — лагідний, тендітний і барвистий. І мав він щось схоже на хвостик — такий собі довгий хвилястий вусик, що хитався й скручувався позаду комахи. Її рука завмерла, аби не сполохати метелика, і вона спостерігала за тим, як той повільно складав і розкривав крила.
— То якщо конвертер походить з їхньої планети, — провадила вона, — цілком зрозуміло, чому вони прагнуть повернути собі останній живий екземпляр.
— Еге ж, — погодився Валеріан. — І викрали командувача вони найпевніше тому, що гадали, той носить його на собі.
— А коли вони з’ясують, що то не так, наступною буду я, — додала Лорелін.
Метелик усе ще сидів на її долоні, і, незважаючи на роздратування від останнього прояву відверто безпардонної Валеріанової поведінки, вона всміхнулася. Всесвіт, попри все, був сповнений краси.
— Не хвилюйся, — запевнив її Валеріан, — я нікуди тебе не відпущу!
Вона зітхнула і вгамувала почуття обурення.
— А я нікуди не відпущу тебе!
Вона почула, як він пирхнув. Усе між ними знов було, як і раніше.
— Гадаю, краще мені вийти з гри, поки я у виграші, тому лишу це без коментарів.
— Еге ж, та ти з тим своїм сивим волоссям набуваєш мудрості, — подражнилася Лорелін.
— Одна сива волосина, — відбив він удар, — ти знайшла тільки одну.
Лорелін усе ще дивилася на прекрасне створіння, що дарувало їй свою присутність. Вона всміхнулася до нього.
— Такі чарівні тут метелики, — промовила.
— Авжеж, — відповів він неуважно, — але хоч би що ти робила, не дозволяй їм торкатися тебе.
Усмішка сповзла з Лореліниного обличчя.
— А чому ні? — в її голосі була натягнутість.
Метелик склав і знову розгорнув крила.
Вона стояла, не ворушачись.
— Тому що, — почав він, повертаючись до неї, — деякі з них… — його очі розширилися.
«Ні!»
Він прожогом метнувся до неї, але було пізно. За мить оманливо лагідний «хвіст» метелика обвився довкола Лореліниної руки, і хтось різко смикнув її у провалля.
Підбігши, Валеріан побачив, як Лорелін гойдалася, прив’язана до зап’ястка довгим світним фіолетовим вусиком, над проваллям, яке здавалося бездонним. Він прослідкував поглядом за вусиком і нагорі метрів за 40–45 угледів, що над іншою кручею сиділо здоровезне опецькувате створіння, яке лише віддалено скидалося на гуманоїда. Воно махало потворними ногами й тримало в руках річ, страшенно схожу на звичайну людську риболовну вудку.
Це створіння, немов волосінню, затягло Лорелін нагору, простягло міцну руку і вхопило її наче ляльку. Задоволено заревівши, показало здобич своїм краянам, які теж вудили на краєчку каньйону, і ті обмінялися захопленими вигуками, схожими на гавкіт.