Валеріан вихопив зброю і приціливсь, одначе відразу похопився: якщо він вб’є це створіння, воно випустить з рук вудку… а з нею й Лорелін. Він стиха вилаявся і передихнув.
— Так ми нічого не досягнемо, — промурмотів.
Потому запхав зброю до кобури, розбігся і стрибнув у порожнечу, намагаючись вхопити метелика.
Його руки зімкнулися довкруж одного з них.
«Будь-ласка, прошу тебе, виявись несправжнім!»
Так і сталося. Цей теж був принадою. Отже, його стрибок у безодню, щоб упіймати того бісового метелика, не завершиться смертю.
Метелик-принада міцно обвів «хвоста» навколо його талії, і Валеріана так хутко потягли нагору, що він насилу міг дихати. Його втягли й зупинили на відстані кількох метрів від бридкого обличчя, схожого на жаб’ячий писок. З рота зі скошеними донизу кутиками вирвався зойк, від якого у Валеріана аж залящало у вухах. Той зойк мав, напевне, виражати радість. Булан-батор два з половиною метри увишки квапливо кліпав червоними, палаючими очима з ледве видними зіницями-щілинами, явно витягши найкращу здобич за цілісінький день.
Він гепнув Валеріана об краєчок кручі й потягнувся до нього, тримаючи сітку. Однак Валеріан криво йому посміхнувся й підняв зброю.
— Вибач, — закричав він, — я неїстівний!
Залишивши безголову тушу булан-батора, бранцем якого він так і не став, Валеріан побіг туди, де, за його спостереженням, щезла Лорелін. На жаль, вийшло так, що Валеріанова партнерка була на сьогодні останньою здобиччю. Рибалка, що її здобув, закинув собі за спину великий округлий кошик, виготовлений з покривлених металевих стрічок, і попрямував до масивної брами, що правила за межу території булан-баторів. Краєм ока Валеріан побачив Лорелін у тому кошику. Вона поводилася доволі передбачувано: несамовито лаялась у спину чужинцеві, намагаючись водночас знайти щілину в покривленій клітці, до якої потрапила.
Валеріан біг хутко як тільки міг, стрімко пересуваючи ноги, але відстань до рибалки була доволі далекою, і той збіса квапливо перекидав оті свої жаб’ячі лапи. Відчинилися здоровезні залізні двері, пропускаючи рибалку всередину. Валеріан побачив з десяток стражників з наїжаченими списами та піками й спинивсь, а потім круто повернув праворуч.
Сховавшись за виступом чорної скельної породи, він із млосним відчуттям дивився на те, як рибалку впустили всередину разом із Лорелін, і брама, утілення страшної невідворотності, зачинилась за ними.
Його кохана опинилася в пастці за тими ворітьми, в палаці булан-баторів. І вдіяти він проти того нічогісінько не міг.
Розділ дев’ятнадцятий
Не личило Окто-Барові так сумувати за дивним померлим чужинцем. Але в душі він відчував якусь дивну тугу, і це почуття суперечило всім раціональним міркуванням. Як узагалі можна було оплакувати смерть невідомої істоти, яка, до того ж, походить із такої агресивної раси?
«Допоможіть нам», — благала та істота.
Дивним було те, що Окто-Барові справді хотілося допомогти. І він дізнається якомога більше про цього зла-гідного та красивого чужинця, чий народ, як зауважила агент Лорелін, напавши на залу, повну розумних істот, не завдав шкоди жодній з них.
Своєрідний ворог, слід визнати. Окто-Бар зітхнув і запитав у Нези:
— Ви провели дослідження ДНК?
— Так, — відповів сержант, — але результат не збігся з даними жодного з мільйонів видів у нашій інформаційній базі.
— Як то може бути? — Окто-Бар не вірив своїм вухам.
— На те може бути два пояснення, — відповів Неза. — Або він належав до абсолютно невідомої раси, або… — військовий не закінчив.
— Або? — перепитав Окто-Бар.
— Або інформацію про його расу було навмисно стерто з бази даних.
Вони пильно дивились один на одного. До обов’язків Нези не входило самовільно пропонувати різні теорії старшому за званням офіцерові, якщо його про те не питали, а сам Окто-Бар не насмілювавсь озвучити жодну з дедалі химерніших думок, що ворушились у його голові. Він повернувся до крісла й різко всівсь у нього, намагаючись, переважно невдало, звести докупи відомі факти, аби скласти якесь пояснення, що звучало б більш або менш доладно. Він удивлявсь у безліч кольорових миготливих екранів, але насправді нічого на них не бачив.
Ким були оті загадкові чужинці, що викрали командувача Філітта? І чому про них не було жодного запису?
Його розмисли перервав голос сержанта Нези.
— Генерале, з’явився майор. На межі червоної зони.