Він не міг відірвати очей від неї і незручно совався у кріслі. Вона гордовито походжала сценою, неначе та їй належала, відкинувши назад лискуче блідо-золоте волосся, паєтки на її сукні блищали й мерехтіли.
З підлоги виросла жердина, і танцівниця стрибнула на неї. Сильні руки та довгі ноги понесли її в акробатичний, майже нереальний танець. Щезла пристрасна білявка — з маківки до п’ят її вкрила чорна шкіра, з’явилися гострі котячі вуха й хвіст, що хльостав, ніби батіг. А потім, як оком змигнути, з’явилися кіски та шкільна форма — на однозначно дорослому жіночому тілі.
За сміхотливою «школяркою» постала жвава танцівниця із сильними м’язами й темною шкірою, що виблискувала з кожним її міцним кроком, коли вона відкидала назад голову, уся в екстазі стародавнього ритму. Босі ноги ще тупали сценою, як раптом на них виросли роликові ковзани. Валеріан кліпнув, приголомшений самою думкою про те, що хтось узагалі міг танцювати на роликових ковзанах. Однак вона на них таки танцювала, проносячись колами в обтислих шортах, топику й довгих шкарпетках у смужку.
Його серце взялося вогнем, коли вона стрибнула вперед, роблячи сальто, і в повітрі перевтілилась у покоївку, вдягнену в коротку чорну спідницю та білий фартух, з віничком із пір’я в руці. Підморгнувши чорним оком, покоївка жартівливо помахала перед Валеріаном віничком, ніби диригентською паличкою, а потім стрибнула в повітря, крутнулася й знову стала смаглявою дівчиною з кабаре, з капелюхом і тростиною.
Вона нахилила капелюх-котелок у його бік і всміхнулася. Дихала дівчина рівно, наче й не рухалась. Джоллі-сутенер підморгнув їм, зачинив кришку фортеп’яно й нечутно вийшов із зали.
— Отже, — промуркотіла танцівниця, повільно підходячи до нього і ставлячи ногу на крісло поруч зі стегном Валеріана, — чого бажаєш, солдате?
— Знаєш, — промовив Валеріан, заїкаючись і намагаючись відчайдушно впорядкувати думки, — то все дуже круто, але не зовсім те, чого я шукаю саме зараз.
Вона простягла палець до його підборіддя й підвела його вгору.
— У мене в запасі є ще купа всього. Скажи лише, що в тебе на думці.
Він відхилився назад у кріслі, намагаючись тримати бодай якусь відстань між собою і танцівницею.
— У мене на думці багато чого. А для цього часу немає. Я пас.
Її очі округлилися, вона забрала ногу з крісла й стала перед ним. Палиця та капелюх розчинилися в дівочих руках, а її дихання стало переривчастим. З великих очей бризнули сльози, і дівчина затремтіла.
— Тобі… не сподобався мій виступ?
— Ні! — Валеріан підвівся, збентежений тим, що вона так засмутилася. Він аж ніяк не мав це на увазі. Та вимовлене слово вкинуло її, здавалось, у ще більший відчай.
— Я мав на увазі «так»! — відчайдушно виправився Валеріан, гарячково бажаючи її заспокоїти. — Я хочу сказати, що мені він цілковито сподобався! Ти була неймовірна!
І то було щира правда. Зроду він не бачив, як виступає на сцені гламопод.
Нарешті йому полегшало на серці, коли її повних губ торкнулася сором’язлива, але водночас задоволена усмішка, а її очі, прикуті до нього, променисто засяяли.
— Я почала це робити дуже рано й навчалася ремеслу в найкращих школах. Я можу зіграти будь-кого й будь-що.
Купа вкрай нісенітних картинок непрохано полізла Валеріанові в голову.
— Я… того… я певний, ти зможеш.
— Ну, гаразд, — виправилася вона, не бачачи чи не бажаючи помічати його зніяковіння, — усіх, крім Нефертіті. Я того персонажа ще відшліфовую. Поки нікому не готова її показати. Але я над нею працюю!
Вона замислено подивилася на нього.
— Хочеш, я відгадаю? Ти — парубок, який любить класику, хіба ж ні? Хочеш, розкажу щось із Шекспіра, я його всього на пам’ять знаю. Або процитую повну збірку Мольєрових праць. Чи, може, прочитати вірші? Ти любиш поезію?
Вона підійшла впритул, звівши нанівець і без того малу відстань між ними, й обвила тендітні руки довкруж Валеріанової шиї.
— М-м-м… авжеж, — пробелькотів Валеріан.
— Рембо? Кітс? Верлен? — перелічувала вона.
Валеріан збився з пантелику. Він на поезії розумівся як святий на самогоні.
— Вибрати важко, — тільки й спромігся він сказати. У роті йому пересохло, немов там була пустеля, і йому здавалося, що він так і не здужає відвести погляд від темних озер, що ховалися в її очах.
Однією рукою вона гралася з його загривком, злегка натискаючи на нього пальцями, і він відчував у себе на шкірі кінчики її покритих лаком нігтів.
— Я цілунку боюсь,
Мов бджолиного жала, — шепотіла вона.
— І печаль, не розраду