— Гадаю, він хоче, щоб ми до них приєдналися, — зауважив Валеріан, коли Булька хитнулася вперед, трохи втративши рівновагу.
— Не впевнена, що це буде правильно, — відповіла Булька.
— Здається, особливих шансів він нам не залишив.
— Що ж, куць виграв, куць програв, — промуркотіла Булька і стала в чергу.
Кожному з булан-баторів давали величезну тацю, на яку стосами складали різноманітні смаколики. Серед них були шматки ніби фруктів та овочів, з яких Валеріан не впізнавав жодного. Порізані та складені невеликими вежами фуршетні страви булан-баторських розмірів. Скибки… чогось… загорнуті у шкіри медуз і политі таким гострим соусом, що Валеріанові пекло в очі навіть під Бульчиною завісою. Випотрошені морські істоти, наполовину риби, наполовину жахливі нічні примари, простягнуті на тарілках, з очима, якими вони бачили за життя, що прикрашали їхні мертві тіла, насаджені на невеликі рожна.
Черга істот з підносами була довжелезна й тягнулася далеко попереду й позаду Творіння. Валеріан припустив, що вони обслуговують величезну зголоднілу юрбу. Прочинилися двері, і вони, разом з армією офіціантів, унесли смаколики до зали, супроти якої широкі кухонні зали були схожі на буфет.
Попри те, що делікатеси булан-баторів мали гротескний вигляд, головна брама, а тепер вже й ця зала їхнього палацу свідчили про те, що в їхній мові був відповідник до слова «розкіш». Зала була грандіозна, завдовжки щонайменше метрів дев’яносто і принаймні наполовину менша заввишки та завширшки. Підлога, вимощена плиткою теплого коричневого кольору, мала складний декор. Її вкривав довгий жовто-червоний килим, який простягався так далеко, що Валеріан не бачив його кінця. Зроблені з прозорого матеріалу стіни мали вигнуту форму та були скріплені товстезними металевими скобами. За ними відкривався неймовірний краєвид із зірками й космічними кораблями. Велетенські колони були рівномірно розподілені по всій залі… і так само рівномірно повсюди, як помітив Валеріан, стояли стражники. І було їх чимало.
— Що тут відбувається? — запитала Булька стривоженим голосом.
— Гадаю, триває обід, — відповів Валеріан.
Бульчин голос був таким, ніби вона ось-ось заплаче:
— Ми — прибиральники посуду! Найжахливіший кошмар будь-якого актора! Нікому про це не кажи, добре?
— Знаєш, ти б краще подякувала зіркам за те, що вони зійшлися так щасливо, що ми не стали основною стравою! — прошептав Валеріан у відповідь. — Уяви собі: ти граєш роль, а не виконуєш роботу. Роль такої собі дівчинки без грошей і заробітку, яка прагне зійти на вершину успіху.
Булька засопіла.
— А в мене є відвага? — спитала вона.
— Авжеж, — відповів він, — ти можеш бути відважною.
Вони просунулися досить далеко, і Валеріан зміг розгледіти їдців. Певніше єдиного їдця. У дальньому кінці зали, на масивному троні, висіченому із сірої кам’яної брили та прикрашеному хитромудрим позолоченим різьбленням, зсутулився булан-батор із золотою короною на голові. Його Величність відкушував шматочки з кожної страви, яку йому підносили. Позаду нього було кругле вікно, з якого відкривався геть недоречний в цій ситуації чарівний космічний пейзаж, а обабіч височіла пара статуй.
Валеріан здогадався, що то був імператор цієї раси Булан Третій. Він мав вилупаті очі, що жевріли червоним відблиском, а по всьому його тілу йшла чи то червона розмальовка, а чи татуювання. Картина того, як падала його щелепа, розкривалася пащека, і їжа щезала в ній, гіпнотизувала й водночас жахала. Невелику здебільшого кількість їжі, яку він лишав на тарілці, офіціанти викидали в отвір з решіткою поруч із троном.
А біля нього його дружина в дивній короні, на вершечку якої стирчали червоні пір’їни, пильно спостерігала за найменшими проблисками задоволення на чоловіковому обличчі.
Вони наближалися, і Валеріан відчув, як Булька задрижала навколо нього.
— Усе гаразд, — заспокоїв він її. — Він з’їсть цю страву, і ми повернемося до кухні. У тебе все вийде!
Утім, навіть він почувся зніяковіло, коли Творіння постало перед апатичним Буланом Третім. Імператор простягнув велетенську руку, вхопив з тарілки голову якогось нещасного створіння, підніс до рота і злигав її, двічі кровожерно плямкнувши.
— Зараз мене знудить, — прошептала Булька.
— Ні, не зараз, — відчайдушно благав Валеріан, — почекай трошки! Іди слідом за чергою.
Творіння злилося з довгою чергою, яка верталася назад до кухні з порожніми тацями. А страви й далі надходили. Валеріан обернувся назад, і його немов хто серпом різонув по серцю.