— Пане генерале, прибуває Третій полк, — доповів сержант Неза.
Окто-Бар походжав залою. Він глянув на екран якраз тоді, коли на ньому з’явилися три великі кораблі, що матеріалізувалися з екзокосмосу.
— Чи нема більше новин від наших агентів? — запитав він, хоча й знав відповідь. Якби було щось нове, Неза б йому негайно доповів.
— Жодної, — відповів Неза на риторичне запитання.
Окто-Бар ще більше насупився. Двоє людей перебували в зоні станції, населеній булан-баторами, і від них — жодних новин. Це не збільшувало й до того мізерних шансів на їхнє виживання.
Окто-Бар міркував над словами чужинця, який помирав від катувань у кімнаті допитів. Над словами, які той вимовив, коли генерал спитав його про причини нападу на станцію.
«У вас є те, що нам потрібне».
Якщо то правда, чому тоді чужинці не заходять із ними в контакт?
— А що з командувачем? Жодної вимоги викупу?
«Як же ми зможемо допомогти вам, якщо ми навіть не знаємо, чого ви хочете?» — безпорадно подумав Окто-Бар.
— Ні, — відповів Неза. — Пане генерале, міністр на лінії.
— Увімкніть його, — скомандував Окто-Бар, підводячись і розгладжуючи куртку.
На екрані з’явився міністр оборони.
— Моє шанування, пане міністр, — промовив Окто-Бар.
— Генерале, Рада надала вам повноваження командувати цією операцією. Поздоровляю вас, — сказало зображення міністра.
За інших обставин таке повідомлення викликало б в Окто-Бара тихе радісне задоволення. Роками він служив віддано й без гучних слів, упевнено посуваючись до цієї мети.
Однак тепер таке сподіване підвищення частково втратило свою привабливість через жахливі обставини, якими воно супроводжувалося.
— Дякую вам, пане міністр. Одначе, щоб виконати завдання, мені потрібен тимчасовий доступ до всіх даних і паролів командувача Філітта.
Міністр мав стривожений вигляд і відповів не відразу. Нарешті він промовив:
— Згідно з правилами це не можливо без його чіткої на те згоди.
— Пане міністр, я уповні це розумію. Але вже зараз, під час нашої з вами розмови, командувач може бути мертвим. Щоб успішно виконати нове завдання, мені потрібно знати все. За цих обставин праця в умовах цілковитої невизначеності становить для мене надто велику небезпеку.
Міністр усе ще вагався. Будучи військовим до нутра кісток, Окто-Бар розумів його дилему і співчував йому. Але він також знав, що має слушність.
— Я надаю вам доступ, — нарешті вимовив міністр.
— Дякую, пане міністр, — полегшено відповів Окто-Бар.
Міністрове обличчя зникло з екрана.
— Дайте дозвіл на стикування, — скомандував капітанові Окто-Бар.
— Слухаюсь, — відповів капітан і почав виконувати команду. Окто-Бар глибоко зітхнув. За чимало років він навчився довіряти власним інстинктам, а саме зараз вони йому підказували: гра ведеться навколо якихось зловісних речей. Можливо, пізніше він шкодуватиме, що про них узагалі дізнався.
Але права на розкіш незнання в нього не було, і він поклав руку на сканер.
— Наказую витягти файл щодо операції на М’юлі.
— Ваш запит задоволено.
На екрані замиготіли документи. Окто-Бар проглядав інформацію в міру її розгортання. То були назви сотень військових кораблів, їхні номери та вогнева міць.
То була армія, яку людство виставило в одній з найстрашніших воєн за всю свою мінливу історію — у війні проти Південних територій. Переважно саме внаслідок цієї війни, що супроводжувалася роками насильства та астрономічними втратами з обох сторін, людство рішуче зобов’язалося проводити політику миру за найменшої для того можливості.
«Цей мир було куплено найкривавішою ціною», — згадав Окто-Бар слова свого батька. Він далі читав перелік кораблів і їхніх капітанів.
Однак там мала бути інформація, брак якої впадав в око.
— Хто командував операцією? — запитав Окто-Бар у комп’ютера.
У відповідь висвітилося повідомлення: «Інформації немає».
Генерал насупився. Йому не подобалися таємниці й загадки. А найбільше йому не подобалися речі, в яких, здавалося, не було жодного сенсу. І нічого доброго те не віщувало.
Вони впали вниз десь метрів на дванадцять, але приземлилися безпечно. Втім, сморід там був страшенний. Валеріан помітив, що булан-баторська прислуга викидала рештки наїдків убік від імператорського трону, певно, то був сміттєвий бак завбільшки з цілу кімнату. Валеріан навіть гадати не бажав про те, що саме, розкладаючись, складало ту какофонію смороду, яка ввірвалась у їхні ніздрі.