А там, нагорі, стражі лементували від гніву й розчарування.
— Вони надто великі, щоб пролізти сюди, — запевнив Валеріан своїх супутниць.
— Вони знайдуть спосіб дістатися до нас. Ми попали в пастку! — заперечила Лорелін.
— Ні, — відповів Валеріан, — ця яма має якось звільнятися від сміття, а отже, тут мають бути якісь двері.
Вони перезирнулись, а потім поглянули вниз, на мертві туші, гнилі фрукти та інші бридкі недоїдки, що товстим шаром заповнювали простір під їхніми ногами.
І раптом вони знову почали падати, але цього разу разом з усіма відходами, що оточували їх і валилися їм на голови. Задихаючись, вони стали відчайдушно відкопуватись, аби мати змогу дихати. Валеріан переможно озирнувся довкруж.
— Я ж тобі казав, що десь мають бути двері, — розсудливо сказав Валеріан.
Лорелін незграбно підвелася й витягла з волосся луску розміром з її долоню.
— Перед тим, як увірватися всередину, ти не вивчив плану будівлі. Як завжди.
Лорелін виплуталася зі сміття й наштовхнулася на гуманоїдний скелет. Вона кліпнула, ковтнула слину, роздивилася його одяг і почала знімати його. Валеріан подумав, що той одяг справді був не таким паскудний, як той, що на ній.
— А ти хотіла б, щоб я прибув сюди вже після головної події? — спитав Валеріан, показуючи на скелет.
Лорелін зітхнула:
— Краще б ти забрав мене звідти до іншого місця, ніж до велетенського бака на сміття!
Валеріан сердито нахмурився:
— Якби не я, ти б уже позбулася мозку.
Несподівано Лорелін усміхнулася.
— Тоді без мозку були б ми вдвох.
— Та невже? — відбив удар Валеріан. Йому це вже почало допікати до живих печінок. — А кому це в голову зайшло полювати на метеликів біля каньйону?
— А хто не здатний керувати навіть скай-джетом? — сердито подивилася вона на нього.
— А хто мене мало не вбив, бо номери читав задом наперед?
— А кому б зараз бракувало однієї руки, якби я не змогла за менш ніж тридцять секунд полагодити передавач?
Валеріан був майже багровий від гніву:
— Я щойно врятував тобі життя, і оце вся твоя подяка?
— А я врятувала життя тобі, пам’ятаєш? Медуза трохи не висмоктала з мене мозок, і все заради того, щоб тебе знайти!
— І що це з тобою коїться, що кожного разу майже втрачаєш мозок? — вигукнув Валеріан.
— Агов… друзі, — почувся слабкий голос, що належав Бульці.
Кинувши суперечку, вони повернулися до неї і різко в унісон запитали:
— Що таке?
— Я кепсько почуваюся…
Валеріанова злість ущухла й змінилась занепокоєнням. Булька майже повернула собі людське тіло. Але не повністю. Замість холодної блакиті — її природної барви, як він пам’ятав, вона прибрала потворно-лілового кольору синця. Важкою ходою він попрямував через відходи до того місця, де Булька ледве стояла, а вона підняла до нього обличчя, позбавлене рис.
— Що сталося? — занепокоєно запитав він.
— Здається, мене поранили під час бою.
Булька говорила слабким голосом, а колір її тіла почав змінюватися з лілового на червоний. Вона, кривлячись, напружилась, і на мить на порожньому полотні її обличчя проступили риси танцівниці кабаре.
«Під час бою…» Валеріан оскаженіло бився, певний того, що леза мечів стражників його не торкалися, бо він був удатний боєць. Звісно, зброя до нього не діставала, адже призначені для нього удари брала на себе Булька, захищаючи його власним тілом. Він про неї навіть не згадав, адже думав лише про те, щоб бути саме тим упертим нестримним Валеріаном. А зараз…
— Булько, — промимрив він. — Ні, ні… Мені дуже шкода. Скажи, що я можу для тебе зробити?
Вона скривила щілину рота трохи вгору, намагаючись усміхнутися, і від того йому немов хто батогом по серцю стьобнув.
— Майже нічого. Усе гаразд. Там, звідки я родом, життя болючіше за смерть.
Ті слова різали неначе ножем.
— Благаю, не кажи цього!
Булька ледве йому всміхнулася.
— На жаль, це правда. Життя — цілковита нудьга, якщо в тебе немає індивідуальності.
Почуваючись безпорадним, Валеріан раптом усміхнувся до Бульки. Він обережно, дуже ніжно взяв її на руки.
— Але в тебе є індивідуальність. Ти — героїня. Ще й більш від того — найвеличніша акторка, яку я будь-коли зустрічав.
Порожні Бульчині очі наповнилися червоними сльозами.
— Дякую тобі. Мені було приємно виступати перед тобою. А зараз… я зіграю останню роль.
Її обличчя зіщулилося від напруги. Відтак раптово її червоний колір заблимав, і крізь нього прорізалися білі шати, золоті прикраси, гладенька смаглява шкіра й лискуче чорне волосся. Підкреслені широкими чорними лініями очиці зігнулися в усмішці.