І не промовляючи більш ані слова, вона рішуче пройшла крізь стіну.
Валеріан зітхнув.
— Неймовірно, — пробурмотів він і подався за партнеркою.
Коли він вийшов зі стіни, то побачив, що Лорелін і Цюурі вже чекають на нього. Усе всередині цілковито відрізнялося від суворого пейзажу зовні та рухомої стіни. Він намагався осмислити те, що бачить, але не був певний у тому, що міг бодай підібрати для цього слова. За найближчою аналогією, яку міг уявити собі Валеріан, він стояв усередині величезного дирижабля, з тією різницею, що його вигнуті, скріплені ребрами стіни були зроблені не з холодного металу, а з органічної речовини. Стіни прикрашали великі плетені кошики, виготовлені ніби з прутів чи з трави. Він подумав про те, чи не правлять вони Перлинам за спальні місця, і згадав про чарівні будиночки з мушель із його сну.
Усередині перебувало кілька Перлин. Було видно, що корабель змодельовано за рисами цього народу. Він був простий і водночас високотехнологічний, гармоніював з природними стихіями. Цюурі провів їх по кораблю, що перетворився на село. Усі повертали до Валеріана та Лорелін свої бліді доброзичливі обличчя й нахиляли голови на знак вітання. У декого була зброя, оманливо проста за дизайном, що ховала в собі набагато більше, ніж здавалося, але ніхто не робив загрозливих рухів у бік двох людей.
А інші, дужі й гнучкі, сиділи вздовж стін, щось перевивали й штопали, доглядали якісь речі, спокійно та невідривно зосереджені на роботі. Цюурі вів їх до місця, що скидалося на осереддя «села». Валеріан побачив кілька малих кораблів, схожих на ті, які він переслідував. А поруч якісь зчеплені між собою, надзвичайно складні механізми утворювали інший корабель, більший розмірами.
А в центрі села стояв предмет, про який вони обоє пам’ятали з уроків історії.
То був модуль «Дестині», колишня лабораторія первинних досліджень, яка земного 2001 року стала частиною Міжнародної космічної станції. З багатьох поглядів він був справжній ідеальний центр і початок космічної станції «Альфа».
Імператор Перлин сидів у хвостовій частині станції, ніби то був його трон. Проте він був найбільш, мовляв, неофіційний і найбільш доступний монарх, якого тільки міг собі уявити Валеріан. Він був навіть красивіший за свого сяючого сина. Вітаючи гостей, він лагідно всміхнувся. Поруч з ним сиділа навдивовижу красива Перлина жіночої статі. Вони ніжно, по-сімейному сплели руки, і Валеріан миттєво зрозумів, що, хоч би який був вік цих істот, вони любили одне одного дуже-дуже довго.
Потому його погляд впав на солом’яний матрац на підлозі корабля.
Командувач Арун Філітт лежав, нерухомо простягнувшись, біля імператорових ніг. Зі свого місця Валеріан не міг розгледіти, був він мертвий, чи живий.
— Представляю вам імператора, мого батька, — урочисто сказав Цюурі.
— Мене звуть Хабан-Лімаї, а це — моя дружина Алой, — промовив імператор. Його голос був чарівний, як і він сам, і як усе довкола, і Валеріан аж затремтів від звуків того голосу.
Обличчя імператриці засвітилося від радості.
— Мело хіне! Нам дуже приємно вітати вас.
Валеріан знову метнув оком на Цюурі, і той погляд не лишився поза увагою імператора.
— Я так розумію, ви зіштовхнулися з моїм сином цього ранку, — зауважив Хабан-Лімаї.
— На короткий час і поміж кулями, — відповів Валеріан.
Хабан-Лімаї перевів на сина погляд, сповнений великої любові. А потім сказав:
— Мій син відчув присутність його сестри, принцеси Лііхо-Мінаа.
Він знову глянув на Валеріана гіпнотичними очима глибокого небесного кольору. На його щоках заграв лагідний променистий рожевий рум’янець.
— Здається, вона обрала вас.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Валеріан.
На витонченому обличчі імператора промайнула скорбота.
— Наш народ живе довго, а проте й самі зірки не в змозі світити вічно. Тим більше ми, Перлини. Коли ми відходимо з цього життя, ми випускаємо всю енергію нашого тіла у вигляді хвилі, що мандрує крізь простір і час. Ми скидаємо у Всесвіт наші спогади, наш дух, усе, що лишається, коли вже немає тіла. Іноді така хвиля здіймається, лише щоб розсіятися в холодній темряві. Але так буває не завжди. Інколи вона знаходить собі доброзичливого господаря.
Він помовчав і казав далі:
— Моя Лііхо-Мінаа обрала вас як вартівника її душі.
— Он воно що! — стиха здивовано вигукнув Валеріан. А потім ледве чутно промовив до Лорелін:
— Чи ж не я тобі казав.
Імператриця підвелася. Сльози блищали в неземній блакиті її очей. На її щоках також з’явився легкий теплий рум’янець. Вона ступила крок назустріч йому, і від цього граційного руху затріпотіли її рудувато-помаранчеві шати.